Арабський світ у другій половині ХХ на початку ХХІ ст. опинився в центрі міжнародної політики. Його стратегічне положення, нафтові багатства стали в роки “холодної війни" об’єктом протистояння між Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом. Однією із центральних проблем Близького Сходу залишається палестинське питання, яке і стало центром протистояння між Ізраїлем та майже всім арабським світом.
  Дипломна робота ділиться на дві частини, кожна з яких починається із загальної характеристики регіонів: Близький Схід та Північна Африка. Буде дано аналіз соціально-економічного та політичного розвитку кожної арабської країни у другій половині ХХ на початку ХХІ ст., зроблено відповідні висновки та перспективи. Не полишено поза увагою проблему ісламського фундаменталізму та активної участі радикалів із арабського світу у діяльності міжнародних терористичних організаціях.
  У даній роботі зроблена спроба на основі найновішої літератури показати процеси в арабському світі після Другої світової війни в комплексі його місце в системі міжнародних відносин. Ці процеси будуть показані без ідеологічної заангажованості з позиції науковості та історичної правди.
  Арабський світ вступив у другу половину ХХ ст. ще в сильній залежності від колонізаторів. На території майже всіх арабських країн (за виключенням Сирії, Лівану, Йемену, Саудівської Аравії) знаходилися іноземні війська, багато із цих країн (Алжир, Судан) ще залишалися колоніями, інші - були такими фактично, знаходячись під протекторатом Великобританії або Франції. Червнева революція 1952р. в Єгипті, яка ліквідувала монархію, відкрила шлях до визволення. За зразком „Товариства вільних офіцерів", яке керувало революцією, були створені подібні організації і в інших арабських країнах. У деяких із них (в Іраку в 1958р., в Йемені в 1962р., в Судані і Лівії в 1969р) їм вдалося здійснити революцію за таким же сценарієм. Але і там, де співвідношення сил було іншим і події розгорталися по іншому, вплив єгипетської революції був значним. Цей вплив стимулював початок збройної боротьби патріотів Тунісу (1952р), Марокко (1953р) і Алжиру (в 1954р) за визволення, сприяло позитивним зрушенням у Сирії і Йорданії (в 1954 - 1955рр). Лідер Єгипту Г.А. Насер, який добився виведення із країни англійських військ, націоналізував Суецький канал і проголосив своєю метою єдність арабів, отримав звання „чемпіона арабського націоналізму". Лозунг - „Арабська нація єдина, а її місія вічна" Партії арабського соціалістичного відродження (ПАСВ) та її філіалів в різних арабських країнах став отримувати все більше поширення і популярність.
  Захід, насамперед Англія і Франція побачили у появі революційного Єгипту і його впливу загрозу своїм інтересам на Близькому Сході, тим більше - після того, як Єгипет прийняв участь у Бандунгській конференції, виступив разом з Сирією проти військових блоків, став одним із стовпів афро-азіатської солідарності. Націоналізація Суецького каналу підірвала одну із найважливіших позицій англо-французького капіталу, який раніше володів каналом, а підтримка Насером палестинських фідаїв (партизан) викликала негативну реакцію Ізраїлю. Тому закономірною була англо-французько-ізраїльська агресія проти Єгипту в жовтні-листопаді 1956р. Не дивлячись на військову перевагу агресорів (Ізраїль окупував Синайський півострів, війська Англії і Франції - зону Суецького каналу), їх акція в кінцевому рахунку провалилася. В США їх не підтримали (розраховуючи в майбутньому на симпатії арабів), а СРСР, придушивши в листопаді 1956р. революцію в Угорщині, в ультимативній формі вимагав виведення англо-французько-ізраїльських військ із Єгипту, що і відбулося у грудні 1950р. Авторитет Єгипту і особисто Насера в арабському світі після цього настільки виріс, що це привело до зближення з ним Марокко, Тунісу і Судану, які добилися незалежності в 1956р. і особливо Сирії, яка утворила разом з Єгиптом у лютому 1958р. єдину державу - ОАР. За приєднання до ОАР виступили також національно-патріотичні сили Лівану та Іраку, які підняли повстання проти своїх прозахідних урядів у травні-червні 1958р.
  Боячись найгіршого, США висадили свої війська в Лівані („доктрина Ейзенхауера”), а Великобританія в Йорданії. У підсумку їм вдалося утримати ці держави в орбіті свого впливу. Але в Іраку повстання армії вилилося у „безсмертну революцію 14 липня", яка скинула у країні монархію і при владі став Абд аль-Керім Касем, який очолював „Товариство вільних офіцерів” за зразком єгипетського. Але відносини між ОАР і Іраком не склалися. Генерал Касем зняв з поста свого заступника Абд ас-Саляма Арефа, який виступав за приєднання до ОАР, став переслідувати пронасерівських громадян в Іраку, в т. ч. і місцевий філіал ПАСВ, при цьому опорою йому були комуністи та курдські націоналісти. Це викликало, в свою чергу, переслідування компартії в ОАР і, як наслідок цього загострення відносин Насера з СРСР який до цього часу повністю підтримував Насера. Але це відчуження було недовгим, особливо після виходу Сирії із ОАР в 1961р.
  Президент США Д. Ейзенхауер висунув ще в січні 1957р. доктрину, згідно якої США повинні були „заповнити вакуум", який утворився на Близькому Сході після уходу Англії і Франції із регіонів свого традиційного впливу. Ряд країн в т. ч. Ліван, Туніс, Йорданія прийняли цю доктрину боячись все зростаючого впливу Насера і СРСР який йому допомагав. Власне в протистоянні цьому впливу і була сутність доктрини Ейзенхауера. Три принципи лежали в основі близькосхідної політики США після Другої світової війни - боротьба проти впливу СРСР, захист всіма засобами Ізраїлю і забезпечення свого панування над нафтою району. І якщо з питання про Ізраїль добитися взаєморозуміння з арабами було складно, то в іншому США чимало досягли. Тому і СРСР і ОАР не мали іншого вибору, як діяти разом. Вони разом прагнули підтримувати афро-азіатську солідарність, особливо в 1960р. який був названий „роком Африки” - утворилося 17 незалежних держав на континенті. Разом вони підтримали революцію в Алжирі та Йемені.
  В Алжирі повстання в листопаді 1954р. переросло у визвольну війну проти французького панування. Фронт Національного Визволення (ФНР), який керував війною, користувався підтримкою арабського світу, світу ісламу, СРСР і інших країн народної демократії. Війна революціонізувала обстановку в регіоні, втягнула у військові дії жителів сусідніх з Алжиром країн в першу чергу Туніс і Марокко. У самій Франції протести проти війни в Алжирі два рази приводили до серйозних політичних криз, коли до влади прийшли соціалісти (1956р), а через два роки - генерал Шарль де Голль, який змінив характер режиму в країні. Багаточисельні жертви і руйнування в Алжирі (до 1,5 млн. загиблих алжирців, 9 тис. зруйнованих поселень) не дали бажаного результату для Парижу. В 1959р. де Голль визнав право алжирців на самовизначення. Але жорстокий опір ультраколоніалістів у Франції і особливо серед верхівки алжирських французів (ОАС), збройні виступи в 1960р. і 1961р. продовжили військові дії ще на два роки. Тільки в березні 1962р. (м. Евіан) були підписані мирні угоди, які припинили війну в Алжирі і дали можливість його жителям проголосувати за незалежність 1 липня 1962р.
  В тому ж році „вільні офіцери" скинули монарха в Йемені і проголосили республіку. Це стало лише початком багаторічної (до 1970р) війни племен, які складали більшість населення Йемену, з республіканським режимом і єгипетським військом, яке допомагало йому. Війна закінчилась компромісом, за яким була збережена певна автономія племен в рамках республіки. Паралельно цим подіям в 1967р. було скинуто колоніальний режим у Південному Йемені, який з 1839р. був під владою Англії. Тут після декількох років боротьби з місцевими феодалами, а також внутрішньополітичною елітою держави, утворився з 1969р. режим „соціалістичної орієнтації” - найпослідовніший союзник СРСР. Але не дивлячись на значну економічну, технічну і військову допомогу СРСР, південно-йеменському соціалізму було дуже важко підтримувати в своїй державі навіть відносну стабільність, що крім внутрішніх причин (племінне за структурою сільське населення, пережитки феодалізму, засилля клановості і регіоналізму), пояснювалось також їх постійним протистоянням зі всіма сусідами - з Північним Йеменом, якому вони прагнули нав’язати єдність на своїх умовах, з Саудівською Аравією, яка боялася їх як „бази комунізму" на півострові, і з Оманом - в прикордонній провінції якого - Дофарі – південно-йеменці підтримували партизанський рух проти султана. Положення ускладнювалося і жорстокою фракційною боротьбою у верхівці Південного Йемену, яка перманентно роздиралася ідейно-політичними, груповими і персональними протиріччями. Все це завершилося в 1990р. (після фактичного припинення допомоги СРСР) об’єднанням півдня і півночі Йемену на умовах і при повному пануванні останнього. Спроба сепаратистів знову поділити єдину країну в 1994р. провалилася.
  Таким чином, Єгипет на чолі з Насером не зміг встановити свою гегемонію в арабському світі. Прихід ПАСВ до влади в 1963р. в Сирії та Іраку, не виправдав надію прихильників арабської єдності до її реалізації. З ПАСВ Сирії Насер швидко вступив у конфлікт, з ПАСВ Іраку було дещо інше. Вона була позбавлена влади, а новий правитель генерал Абд ас-Салям Ареф, який орієнтувався на Єгипет, загинув навесні 1966р. його наступник дистанціювався від Єгипту, а в 1968р. був скинутий ПАСВ, яка швидко взяла курс не на співробітництво, а на суперництво з Єгиптом і Сирією. Ще до цього Насер втратив вірного союзника в особі президента Алжира Бен Белли, який був скинутий в червні 1965р. Хуарі Бумедьен, який очолив країну, взяв курс на повну самостійність Алжиру, прагнув зробити його лідером всього афро-азіатського світу (що особливо проявилося в ООН) і своєрідною „Японією Середземномор’я".
  Найважчим ударом для Насера і для всього арабського світу стала поразка в червневій війні 1967р. з Ізраїлем.6 днів війни і повний розгром збройних сил Єгипту, Сирії та Йорданії, окупація Синайського півострова, західного берегу р. Йордан і Голанських висот. Неузгодженість арабів, моральна і технічна перевага ізраїльтян, пасивність та уповільненість дій арабів, зрада привілейованої частини арабського офіцерського корпусу. Чорна сторінка в арабській історії ХХ ст. на деякий час паралізувала дієздатність арабських держав, уряди і армії яких були дискредитовані.
  Разом з тим, червень 1967 р. парадоксальним чином відродив Палестинський рух опору до життя (ПРО). В 1948 р. при утворенні держави Ізраїль із 1350 тис. арабів Палестини 780 тис. стали біженцями, які були розміщені у палаточних таборах ООН на території Йордану, Сирії, Лівану і Єгипту. Інші у своїй більшості, проживаючи на Західному березі р. Йордан і в секторі Газа під контролем Єгипту як і біженці були незадоволені самим фактом поділу Палестини і надзвичайно несправедливим характером цього поділу в результаті рішення ООН від 22. ХІ. 1937 р. згідно якого євреї, тобто ⅓ населення отримували 56% території країни, але особливо арабо-ізраїльською війною 1948-1949рр., яка завершилася пануванням Ізраїлю на 80% території Палестини. Палестинські араби весь час покладали надію на те, що ООН, а після 1952 р. Насер, ліквідують цю несправедливість.
  В міру того, як ця надія зникала, вони стали створювати загони фидаїв, які нападали на Ізраїль. Цьому сприяв і ріст їх чисельності (тільки біженців на 1968р. нараховувалось 1346 тис. чол.) і національна самосвідомість (сотні тисяч із них навчалися в спеціально створених ООН 452 школах і 10 навчальних закладах-центрах). До того ж, країни в яких вони тимчасово поселилися, були не в змозі утримувати біженців і тому всіляко сприяли їх прагненням повернутися на батьківщину, в т. ч. і із зброєю в руках. Це особливо логічно вписувалося в ідеологію арабського націоналізму і арабської єдності, яку пропагували Насер і ПАСВ. До палестинських фідаїв приєднувались і представники інших арабських народів - від алжирців, сирійців, до йєменців і іракців. У 1964р. виникла Організація Визволення Палестини (ОВП), яка прагнула політично об’єднати всіх борців за відродження в Палестинську арабську державу.
  Червень 1967р. означав остаточний крах надій палестинців на ООН і на арабські країни. Тому вони вирішили діяти самі і розгорнули з липня 1967р. партизанську війну на окупованій Ізраїлем території. Витіснені ізраїльтянами на сусідні території, вони продовжували цю війну на лініях перемир’я, тим більше, що Ізраїль теж наносив удари, особливо по Єгипту, через ці лінії. За 1967 - 1969рр. особистий склад політичних кадрів ПРО виріс у 30 разів, чисельність його збройних сил у 150 раз, ступінь їх оснащення зброєю, фінансами та іншим забезпеченням - майже в 300 раз.
  Все це відбувалося на фоні небаченого піднесення патріотизму серед палестинців, де б вони не знаходились і ким би вони не були.
  Велике значення мала і та обставина, що з січня 1968р. на чолі ОВП став Я. Арафат, який займався організацією загонів фидаїв з 1958р. Він отримав освіту в Єгипті, став підприємцем в Кувейті, потім пройшов школу політика-нелегала у багатьох країнах Близького Сходу, нагромадив великий досвід керівництва підпільними організаціями, формуванням збройних сил, організацією фінансової допомоги і потоками інформації, агітації і пропаганди, розвідувальними та диверсійними акціями. Володіючи талантом дипломата, Арафат на протязі десятиліть в умовах обстановки, яка дуже часто різко змінювалася, як в середині ОВП так і навколо неї, завжди зумів знаходити оптимальний варіант, який забезпечував підтримку ПРО з боку різних, іноді навіть ворожих одна до одної сил арабського світу.
  Піднесення ПРО в 1967 - 1970 рр. араби назвали „палестинською революцією”. Вона була використана арабським урядом для ліквідації наслідків шестидневної війни і включення ПРО в контекст загально арабського протистояння з Ізраїлем. Але подальше посилення ПРО не входило в їхні плани, особливо Йордані та Лівані, де ПРО мав найбільший вплив. Почалися атаки армії Лівану (в 1969 і 1973рр) і Йорданії (в 1970 - 1971рр) в результаті яких ПРО мав важкі втрати. Але ПРО виявився надзвичайно живучим в силу багатьох причин - невирішеності економічних і соціальних проблем, які багато в чому і сприяли виникненню ПРО, постійного збільшення кількості палестинців і симпатій до них серед арабів, соціальні еволюції самих палестинців, серед яких за десятиліття вигнання відсоток інтелігенції, підприємців, службовців, інженерно-технічних працівників і кваліфікованих робітників став набагато вище, ніж серед інших арабів. Крім того, ПРО залишався козирем у зовнішній політиці майже всіх арабських держав як у їх взаємовідносинах з країнами Заходу так і між собою. Тому всі арабські країни в 1973р. визнали ОВП „єдиним представником арабського народу Палестини і надали їй повні права члена ЛАК, а ГА ООН прийняла в листопаді 1974р. резолюцію про „право палестинської нації на самовизначення", на „національну незалежність і сувернітет”.
  Але наступні події сильно ускладнили реалізацію цієї резолюції. З 1975р. ПРО був втягнутий у довгу громадянську війну в Лівані, однією з причин якої було небажання правих кіл християнської буржуазії Лівану терпіти присутність ПРО в країні. В 1982р. Ізраїль почав окупацію півдня Лівану і змусив загони ПРО до евакуації в інші арабські країни. Але і на цей раз військове послаблення ПРО не привело до його політичного послаблення. Більше того, мирний опір палестинців, який почався з 1987р. (інтіфада) на окупованих територіях поставив під питання панування Ізраїлю на захоплених ним територіях. З 1993р. Ізраїль і ОВП визнали одна одну і створену палестинську автономію на Західному березі р. Йордану з столицею у м. Раммаллах (домовленості між головою ОВП Я. Арафатом та прем’єр-міністром Ізраїлю І. Рабіном).
  В інтифаді палестинців поряд із ОВП і іншими силами ПРО прийняли участь і організації ісламістів. І це не було випадковістю. Довга, починаючи з 20-х років ХХ ст. боротьба палестинських націоналістів стала на початку 80-х років не давати реальних результатів. А це привело до появи на авансцені боротьби в Палестині різних груп ісламістів, які вважали, що лише допомога всіх мусульман світу допоможе палестинцям. Їх ядро склали активісти організації Хамас (Харакат аль-мукавама аль-ісламійя, тобто „Рух ісламського опору”) яку підтримала Лівія і Саудівська Аравія у кінці ХХ ст. Ізраїль вважає Хамас своїм головним противником. І це має свій резон.
  60 - 70-ті роки на Сході були одночасно роками появи і посилення молодих національних держав; але також роками розчарувань в дійсності, ефективності ідеології націоналізму. Збереження економічної залежності від Заходу, нездатність націоналістів вирішувати соціальні проблеми які надзвичайно загострились в останній третині ХХ - на поч. ХХІ ст., викликали розчарування у всіх світських ідеологіях. Цей процес особливо зачепив світ ісламу, оскільки у всіх інших країнах Сходу від Японії до Індії, у більшій мірі проявилися інтернаціоналізація господарських виробничих, фінансових, культурних, технологічних, естетичних і людських зв’язків. Вся Східна і Південно-Східна Азія відчула вплив японського „економічного дива", яке навчило підприємців вмілому засвоєнню досвіду США і Західної Європи, а найманих робітників - дисциплінованості і лояльності, працездатності, відданості своєму підприємству, невимогливості до житлових умов, бажання підкорятися. Цьому в певній мірі сприяли і такі релігійні доктрини як буддизм, конфуціанство, індуїзм, християнство. Крім того, якраз у цій зоні розташовані майже всі НІК, які здійснили в 50 - 70-х рр. індустріальний стрибок який покращив життєвий рівень населення - Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Індонезія (до кризи 1997р) у інших країнах зони з’явився шанс і стимул досягти цього ж.
  Всього цього не було у країнах ісламу від Пакистану до Марокко. Іслам консервативний, менше схильний до новинок, більш повно регулює і контролює життя віруючих, перешкоджаючи її модернізації, або в крайньому випадку, гальмуючи її. Тому країни ісламу завжди більш твердо протистояли „вестернізації", тобто буржуазній модернізації, яка йшла із Заходу, і більш непримиримо були налаштовані по відношенню воєнно-політичного гегемонізму, економічної і культурної експансії Заходу. В ХІХ - на початку ХХ ст. це вилилося в панісламізмі (тобто прагненні об’єднати всіх мусульман, щоб гідно протистояти невірним), потім - у різних мусульманських вченнях і течіях які суміщали іслам з націоналізмом, а з середини ХХ ст. в ісламському фундаменталізмі. Потім ідеалом останнього є створення в кожній країні „ісламської держави" конституцією якої буде Коран, „господарським ідеалом" - ісламська економіка, яка буде регулюватися шаріатом, а соціальним ідеалом - мусульманська община (умма), яка заснована на солідарності і взаємодопомозі віруючих. Ця утопія стала дуже популярною серед майже 1 млрд. мусульман в 70 - ти країнах, включаючи Росію і чимало республік СНД.
  Перші виступи ісламських фундаменталістів мали місце вже в 50-ті роки (Єгипет), в 60 - 70-ті рр. ХХ ст. (Алжир, Сирія). Повсюдно його причиною було прагнення мусульман знайти пояснення своїх лих в талмудах Корана і Шаріата, в засиллі „поганих” („прозахідних”) мусульман, які користувалися „бидча” („погані нововведення”). Найбільш повне втілення ці тенденції знайшли в Ірані під час „ісламської революції" 1978 - 1979рр. Вона завершилася заміною шахської монархії Ісламською Республікою Іран (ІРІ) з подальшим поширенням ісламського фундаменталізму по всьому Сходу - від Марокко і Сенегала до Філіппін і СРСР, де відчувався вплив ісламського буму і через Іран, і через Афганістан. Війна в Афганістані надзвичайно посилила ісламо-екстремістів і в цій країні, і в Пакистані, і серед мільйонів мусульман в Індії. З 80-х років посилився прямий вплив Ірану на шиїтів Лівану, які утворили Хезбола (по араб. „Хизб Аллах”), тобто „Партію Аллаха", з допомогою грошей, зброї і інструкторів із Ірану, яка стала основною силою, яка протистоїть Ізраїлю на півдні Лівану. Ісламісти спробували в ході кривавої підпільної війни в 1977 - 1983рр. скинути владу ПАСВ в Сирії, хоча потерпіли невдачу. ПАСВ і її лідер Хафиз аль-Асад повели рішучу безкомпромісну боротьбу з ісламо-екстремістами, спираючись на армію і силові структури, а також - на солідарність практично всіх інших світських партій країни. Їм також вдалося перехопити у фундаменталістів лозунги соціальної рівності, які з самого утворення входили в доктрину ПАСВ, а вмілою економічною політикою, уряд ліквідував соціальне дно міст, яке і було головною базою екстремізму.
  Характерно, що майже те ж саме відбулося в Іраку, де шиїтська більшість населення співчувала Ірану навіть після початку 1980р. війни з ним. Довголітня 8-річна війна, втрати і руйнування ослабили обидві країни. Але досить серйозний рух шиїтів, особливо на півдні Іраку, виявився, як і в Сирії, безсилим навіть в цих умовах проти політики ПАСВ. У Іраку ж сформувалася авторитарна диктатура С. Хусейна з 1979р. (фактично з 1974р). цей лідер, закінчивши війну з Іраном, через два роки почав нову з Кувейтом.
  Ісламісти діяли (і діють) практично у всіх країнах Близького Сходу. У 80-ті роки їм вдалося посилити активність „Хамас” в Палестині (як і в 90-х рр), насправді встановити свій ідеологічний контроль над військовими режимами в Йемені і Судані, сильно впливати на близьке до них керівництво Лівії. В Єгипті, де раніше їх діяльність жорстко (і ефективно) переслідувалась Насером, вони отримали можливість легалізуватися і навіть процвітати при президентстві Садаті (1976 - 1981рр), який юнаком сам був ісламістом. Але зближення Садата з Ізраїлем в 1977 – 1979 рр. викликало бурю незадоволення у всьому арабському світі, відштовхнуло від нього фундаменталістів і якраз їх бойовики вбили Садата восени 1981р. Новий президент Х. Мубарак, на якого були теракти бойовиків, повів з ними жорстку боротьбу. Але в Єгипті вони залишилися серйозною силою маючи капітал, таємні склади зброї і широким підпіллям. В їх асоціації („гамаат ісламійя”) об’єднанні мільйони єгиптян. Тому вони легко організовують маніфестації і страйки, теракти в яких гинуть невинні люди. Останній із них, який потряс Єгипет, відбувся в 2001р. в долині фараонів (район м. Луксор).
  Майже те ж саме ісламісти спробували створити в Марокко і Тунісі, але потерпіли невдачу. В Марокко був встановлений жорсткий контроль над традиційною релігійністю населення зверху, тому, що король є одночасно і духовним головою місцевих мусульман і згідно статті 19-ї конституції, слідкує за „повагою до ісламу” в країні. Тому діяльність багаточисельних релігійних організацій не вийшла за рамки закону. В Тунісі, де розквіт фундаменталістських настроїв припав 70 - 80-ті рр. коли повсякденно відбувалися маніфестації прихильників „іхванійя" (тобто братства мусульман) світський характер влади був поставлений під загрозу і тримався в основному на особистому авторитеті харизматичного лідера країни Хабиба Бургіби. Після його відставки в 1987р. ісламо-екстремісти організували ряд актів терору проти іноземців, залякування їх. Але змова їх головної організації „Ан-Нахда" була ліквідована в травні 1991р., з тих пір вплив ісламістів в Тунісі почав зменшуватись.
  Найважчі наслідки піднесення ісламізму мало в Алжирі. Вже в 1964р. тут була розпущена ісламістська організація „Аль-Киям" („Цінності”), через певний час відроджується і знову розпущена. З 1979р. серед молоді починається рух „братів-мусульман" і „сестер-мусульманок”, які проповідували екстремізм, відмову від сучасного способу життя, суворе дотримання сур Корану і шаріату в побуті і поведінці. Від мітингів і демонстрацій вони, починаючи з 1980р., перейшли до захоплення мечетей і створення власних „диких” мечетей, вимагали будівництво „ісламської держави". Після 1989р. вони легалізувались і утворили 4 ісламські партії, в т. ч. Ісламський Фронт Порятунку (ІФП) членами якого в 1990р. були 3 млн. чоловік. І коли вони отримали перемогу на муніципальних виборах, вони посилили тиск на керівництво партією Фронт Національного Визволення (ФНВ), яка і так дискредитована і розпадалась на очах. Парламентські вибори у грудні 1990 - січні 1992рр. повинні були принести їм повну перемогу. Але правляча еліта при підтримці верхівки армії, відмінила у січні 1992р. результати першого туру виборів і ввела в країні надзвичайний стан. Між нею і ІФП який пішов у підпілля почалась нещадна війна, у якій уже на літо 1996р. загинуло більше 50 тис. чол. в т. ч. сотні іноземців (серед них 30 французів і 12 росіян) оскільки ісламісти проголосили своєю метою ліквідацію „всіх невіруючих на мусульманській землі". За жорстокістю алжирський ісламський тероризм перевершив всіх інших, вирізали цілі села, спалювали людей живцем в т. ч. - жінок і дітей. Тут „прославлялися” алжирські „ветерани Афганістану", які утворили Ісламське збройне угруповання. Ці звірства перевершила хіба що „Аль Каїда" Бен Ладена (теракт у Нью-Йорку 11 вересня 2001р. загиблих більше 3 тис. чоловік).
  У ході війни ІФП і його воєнний філіал і керівництво за кордоном стали проявляти з 1993 - 1994рр. прагнення вирішувати все шляхом переговорів. Але насправді вони вже втратили контроль над бойовиками і десятками підпільних організацій, польових командирів які займаються наркобізнесом, зв’язки з іноземною агентурою. У Алжирі відкрито звинуватили Саудівську Аравію, Іран і Судан, що вони допомагали екстремістам, особливо головорізам із Ісламської Військової Групи (ІВГ) де були і добровольці з Афганістану, Судану, Єгипта, Лівії, Тунісу, Марокко багато із яких потрапило в полон.
  Військові дії на 1998р. дещо затихли, втрати від 62 до 100 тис. чоловік, еміграція з Алжиру. Дещо стабілізувалась ситуація (парламентські вибори -39 партій в кін. 1997р., вибори президента - квітень 1999р), але бійня продовжується і сьогодні. Більше того, друга за 40 років війна в Алжирі мала не менший міжнародний резонанс, ніж перша (1954 - 1962 рр); за те що Франція допомагала владі Алжирські екстремісти оголосили Париж „великим сатаною" і спробували розгорнути терор у самій Франції, де живе більше 4 млн. мусульман. Але удари французької поліції і спецслужб заставили їх перенести нелегальну сітку в Англію, Німеччину, Бельгію і Італію, де на них з 1997р. ведеться полювання.
  Хоча, ефективність цього полювання завжди ставилась під сумнів. Наприклад, в Англії де живе більше 3 млн. мусульман, в т. ч.1,5 млн. арабів, видаються до 50 арабських газет і журналів, функціонує більше 40 мусульманських організацій, Лондон називають через капітал, сітку магазинів, жвавої торгівлі зброєю для ісламських бойовиків, „Бейрутом на Темзі". І якраз тут переховуються чимало ісламських бойовиків і якраз звідси „Хезболлах", Хамас, „Аль-Мухаджирун" і ін. їх об’єднання виступають із закликами вести боротьбу в Палестині, на Балканах, в Кашмірі і на Кавказі. Якраз тут ще в 1996р. розроблялись плани створення „всесвітнього ісламського халіфату” - держави з центром в Афганістані.
  Як вважають ряд істориків, арабський націоналізм сьогодні переживає кризу. Останній пік активності панарабістів відноситься до другої половини 50 - 60-х рр. В той же час арабська громадськість з ентузіазмом сприйняла панарабістські лозунги. Це була реакція на гегемонізм великих держав, появу держави Ізраїль, розгром арабських країн у війні 1948р., гіркота поразки, жадоба реваншу. Успіхи національно-демократичної революції в Азії, провал англо-французько-ізраїльської агресії 1956р. проти Єгипту, утворення ОАР, здавалося б відкривали перспективи реалізації панарабістської ідеї, моделі.
  З кінця 60-х років після поразки арабів в „шестидневній війні" з Ізраїлем (1967р) після смерті визнаного вождя панарабістського руху Г.А. Насера, після підписання сепаратного миру між Єгиптом і Ізраїлем в 1979р. вплив арабського націоналізму як політичної концепції загально арабських дій і ідеологічної зброї знову впав. Посилилась регіональність, власні інтереси переважили над загально арабськими і довготривалими. Навіть невирішеність палестинської проблеми не послабила гостроти кризи панарабізму.
  Проблеми арабського націоналізму в сучасному варіанті, його соціальні, політичні, історичні аспекти найбільш повно висвітлені ідеологами ПАСВ, для якої він був теоретичною основою, перш за все в працях одного із засновників Мишеля Афляка. В центрі панарабізму - уява про арабів, як про народ, на якому лежить „вічна місія" оновлення людства, чиє життя - зразок для наслідування. Баасисти вважають, що національні зв’язки найважливіші. Вони виступають за утворення унітарної арабської держави, оскільки араби складають єдину націю - політичну, культурну спільноту, а також тому, що їх „вічна місія" може бути реалізована тільки в тому випадку, якщо вони будуть об’єднанні.
  Ідеї згуртованості інтересів арабських країн через спільність мови, культури і т.д. протистояв державний націоналізм, гегемоністські прагнення деяких лідерів, різниця політичних режимів, і невирішені міжарабські проблеми, різниця у рівнях розвитку, ідеологічні розбіжності.
  Останні переважали. Хабиб Бургіба (колишній президент Тунісу) змушений був констатувати: „Єдність арабського світу - міф". Абдала Ларуи (марокканський ідеолог і історик) повторював: „Загально арабської національної ідеології немає - інтелектуальна еліта повсюдно різнорідна”. Єгипетський письменник Тауфик аль-Хаким завжди вважав: „можливим культурну єдність... Що стосується арабського Політичного об’єднання, то це не реально ні зараз, ні навіть через 50 років".
  Разом з тим, для більшої частини націоналістів політичне об’єднання арабів в тій чи іншій формі залишається ідеальною метою. Після розпаду в 1961р. ОАР воно все більше уявляється як конфедерація. Навіть баасисти, для яких арабська єдність є політичною метою, визнали за необхідне врахування суверенітету кожної арабської держави. Сучасний панарабізм виконує функції інструменту в політиці арабських держав. Його девіз - „Необхідність”: необхідність об’єднання ринків, економіки, культури і військове співробітництво, спільних зусиль для захисту інтересів всіх арабських країн і кожної зокрема.
  Навіть полум’яний прихильник арабської єдності лівий лідер М. Каддафі, відповідаючи на запитання кореспондентів „Правди": „Чи реальна сьогодні арабська єдність?", сказав коротко: „Єдність необхідна”. Він говорив не про реальне втілення дії, а про необхідність. Міністр іноземних справ Саудівської Аравії принц Сауд аль-Фейсал у травні 1995р. заявив: „Досягенню арабської єдності перешкоджає насамперед недооцінка значення ісламу для арабів, не розуміння ними значення єдності”, як найкращого способу протидіяти викликам, які історія кинула їх незалежності і розвитку.
  Разом з тим, в результаті боротьби за незалеж6ність, свободу, національну гідність і прискореного росту національної свідомості у частини населення арабських країн склалася стійка уява про належність до єдиної нації, про „велику батьківщину" від Атлантичного океану до Перської затоки поряд з „малою батьківщиною”, де людина усвідомлює себе арабом (ліванцем, єгиптянином, алжирцем, марокканцем, лівійцем). Єдність араби розуміють як багатоликість в єдності, як взаємопереплетіння особистого і спільного, з’єднання релігійного націоналізму з панарабістською ідеєю.
  На час закінчення Другої світової війни в світі існувало шість незалежних арабських держав: Єгипет, Ємен, Ірак, Саудівська Аравія, Сирія та Ліван. Чотири перші були монархіями, а Сирія та Ліван - республіками. Порівняно незалежну політику серед арабських держав проводили лише Саудівська Аравія та Ємен. На території Єгипту та Іраку розташовувалися британські, а в Сирії та Лівані - французькі війська. Зважаючи на це, а також на умови міждержавних угод, нав’язаних формально незалежним арабським урядам колишні метрополіями Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, були змушені тісно координувати свою політику із Великобританією та Францією.
  Ще в ході Другої світової війни арабські країни зробили перші кроки до створення загально арабського політичного об’єднання. Ініціатором цих процесів став Єгипет. Скликана у вересні 1944р. в Олександрії підготовча конференція прийняла спеціальний протокол, в якому проголошено намір створити всеарабський політичний пакт.22 березня 1945р. сім арабських країн (Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, Ємен, Сирія, Ліван та Трансіорданія) на зібранні в Каїрі оголосили про створення Ліги арабських держав (ЛАД). Щоправда, майже одразу, в діяльності ліги почалися труднощі, спричинені суперечками між країнами, що стояли на різному рівні розвитку, а також особистими та династичними амбіціями. Консолідації зовнішньополітичних позицій цій міжарабській організації вдалося досягти лише в кінці 40-х років на ґрунті протистояння з Ізраїлем.
  Завершення Другої світової війни спричинилося до зростання в арабських країнах національної самосвідомості, політичної активності прихильників незалежності, а також посилення арабського національно-визвольного руху. Водночас у європейських країнах дедалі більшої популярності набували ідеї відмови від „класичного" колоніалізму. Усе це в комплексі створило умови для проголошення незалежності нових арабських держав. У 1946р. незалежність здобула Трансіорданія (з 1950р. - Йорданія), в 1951р. - Лівія, 1956р. - Марокко та Туніс, 1961р. - Кувейт, 1962р. - Алжир. На зламі 60 - 70-х рр. здобули незалежність британські протекторати в районі Перської затоки. У 1967р. незалежним став Південний Ємен, який виник унаслідок об’єднання колишньої британської колонії Аден та створеної 1959р. під протекторатом Лондона Федерації Південної Аравії. У 1968р. решту своїх арабських володінь у регіоні Великобританія об’єднала у Федерацію арабських еміратів, до якої увійшло сім окремих напівдержавних утворень. У 1971р. із неї вийшли проголосивши незалежність Бахрейн і Катар. „Залишкова” федерація отримала назву об’єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ).
  Виникнення нових незалежних держав та зміцнення сувернітету існуючих арабських країн, що поступово виходили зі сфер впливу колишніх метрополій, вплинули на зростання арабського націоналізму та настроїв панарабської солідарності. Винятковий вплив на ці процеси мала створена в 1947р. Мітелем Афляком Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). Крім ідей загально арабської єдності, партія пропагувала особливий арабський шлях досягнення соціальної справедливості - „арабський соціалізм". У 60-ті рр. баасисти прийшли до влади у Сирії та Іраку, а також справляли великий вплив на політичне життя Єгипту. Щоправда, здійсненна в 1958 - 1961рр. спроба політичної інтеграції Єгипту, Сирії та Ємену зазнала невдачі. Причинами цього був різний рівень економічного, соціального та культурного розвитку країн, котрі спробували створити єдину державу.
  Для значної частини арабських країн у повоєнний період були характерними соціалістичні експерименти в економіці, які часто здійснювалися безпосередньо за марксистськими рецептами. У 60-х рр. Алжир, Єгипет, Сирія та Ірак, а в 70 - 80-х рр. Лівія запроваджували програми націоналізації приватного майна, встановлення урядового контролю над промисловістю, обмеження економічної діяльності приватного сектору тощо. Подібне експериментування найчастіше тягнуло за собою й відповідні політичні зміни: встановлення однопартійних режимів, обмеження демократичних свобод, поширення авторитарних методів одноосібного правління, а іноді і встановлення справжніх диктаторських режимів. Декотрі арабські лідери намагалися поєднати марксизм із ісламськими традиціями, в результаті чого з’явився „ісламський соціалізм".
  Найбільших успіхів у промисловому розвитку в повоєнний період досягли Єгипет, Алжир, Сирія та Ірак. Щоправда, іракська економіка, яка на початку 80-х рр. була одною із найсильніших в арабському світі, в наступні роки зазнала занепаду та руйнування. Скромнішими були успіхи арабів у розвитку сільського господарства. Незважаючи на здійсненні в більшості арабських держав земельні реформи, арабський світ до сьогодні не забезпечує себе продуктами харчування. Щороку арабські країни ввозять продукти харчування вартістю в десятки мільйонів доларів.
  Сучасна економічна модель багатьох арабських країн являє собою химерне багатоукладне поєднання елементів державного капіталізму, вільного ринку, а подекуди навіть феодально-патріархальних господарських відносин. Практично всі арабські країни наприкінці 80-х рр. відмовились від експериментів соціалістичного ґатунку. Навіть найбільш соціалістично заангажована Лівія розпочала у 90-х рр. ринкові перетворення. Популярна в 50 - 60-ті роки ідея загально-арабської єдності дещо потьмяніла після смерті Г.А. Насера. проте, серед арабських країн продовжувала існувати практика економічної взаємодопомоги, яка полягала в наданні фінансових субсидій з боку багатших країн (Саудівської Аравії, Кувейту, Лівії) біднішим (Йорданії, Сирії, Лівану, Організації визволення Палестини (ОВП), а з 1995р. Палестинській автономії). Прикметним є досвід кувейтської кризи 1990р. під час якої переважна більшість арабських країн засудила панарабську риторику С. Хусейна, котрою багдадський диктатор намагався виправдати свою агресію в Кувейті.
  Сучасні арабські країни об’єднують кілька міждержавних організацій. Найбільш авторитетною серед них залишається Ліга арабських держав (ЛАД). Крам ЛАД існує низка вужчих міждержавних об’єднань арабських країн. 1981р. створено Раду співробітництва арабських держав Перської затоки, яка включає шість країн регіону, 1989р. виник Союз арабського Магрібу. Арабські країни відіграють значну роль у створеній 1969р. Організації Ісламська Конференція. Великий вплив мають арабські країни в Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), котра була створена в 1960р. з ініціативи Саудівської Аравії. Серед 11 членів ОПЕК 7 країн належать до арабського світу (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія). Паралельно із ОПЕК із 1968р. існує Організація арабських експортерів нафти (ОАПЕК). Дієвість „нафтової зброї" була наочно продемонстрована в 1973 - 1974рр., коли внаслідок оголошеного арабськими країнами ембарго світові ціни на нафту зросли в чотири рази.
  Фактором, який суттєво впливає на політику арабських країн, є постійно тліючий арабо-ізраїльський конфлікт. Перманентне військове протистояння змусило арабський світ щорічно витрачати значні кошти на озброєння. Підтримка Ізраїлю з боку США та деяких країн Західної Європи підштовхнула арабські країни в обійми Москви.
  Сірія.
  Сирія як і Ліван формально отримала незалежність в ході Другої світової війни (1943р), але перебування тут значного контингенту союзних військ фактично ставило обидві країни в залежність від Англії і Франції. Обговорення цього питання в Раді Безпеки ООН змусило Англію і Францію вивести свої війська 17 квітня 1946 р., цей день в обох республіках відзначається як національне свято.
  У перші роки незалежності Сирія перебувала в стані перманентної політичної кризи через невирішеність багатьох економічних та соціальних проблем. Відбувається партійний розкол, міняються уряди, здійснено військовий переворот Шішеклі. Спроба поєднати конституційні форми правління з військовою диктатурою привела до повстання друзів яке уряд не зміг придушити, навпаки, повстали війська і А. Шішеклі втік за кордон. На парламентських виборах 1954р. найбільшу частину мандатів завоювала Партія арабського соціалістичної партії та Партії Арабського відродження. Мішель Афляк, ідеолог і творець БААС був вибраний її генеральним секретарем. На відміну інших політичних партій, БААС з самого початку оголосила себе загально арабським керівним центром і організувала свої регіональні секції в інших арабських країнах.
  З середина 50-х років Сирія все більше входила в орбіту країн комуністичного табору. У грудні 1955р. Сирія, другою серед арабських країн після Єгипту, почала закуповувати радянську зброю. Водночас посилилося військово-технічне співробітництво з Каїром. Симпатії до Насера посилилися після подій 1956р. пов’язаних з Суецьким каналом, а це викликало занепокоєння прозахідного уряду Іраку, який готував переворот у Сирії. Він провалився і серед сирійського керівництва ще більшої популярності набули ідеї панарабської єдності та співпраці із країнами комуністичного табору.
  З 1956р. почалися переговори про перспективи міждержавної співпраці з Єгиптом, а 1 лютого 1958р. в Каїрі було оголошено про створення Об’єднаної Арабської Республіки (ОАР), а вже 21 лютого 1958р. рішення про об’єднання двох країн підтвердив референдум, що одночасно відбувся в Сирії і Єгипті. Тимчасова конституція передбачала існування єдиного для цілої ОАР президента та двох виконавчих рад (урядів) для обох частин країни. Єгипетська та Сирійські армії були об’єднанні під єдиним командуванням. Однією із умов об’єднання став саморозпуск всіх сирійських політичних партій. У Сирії на офіційному рівні почалася активна пропаганда ідей „арабського соціалізму".
  Коли ж на Сирію почали поширювати єгипетські закони економічного розвитку, націоналізацію, у вересні 1961р. Сирія оголосила про вихід із ОАР. У 60-х роках відбулося ще ряд державних переворотів, а арабо-ізраїльська війна 1967р. і окупація Голландських висот Ізраїлем, підірвали міжнародний престиж країни. Почалися антиурядові виступи.
  У листопаді 1970р. новий військовий переворот в Сирії очолив командувач ВПС Хафез Асад (1930 - 2000рр), через рік його обрали президентом. Він поєднав соціалістичну і ринкову економіку, допомога СРСР. Державні позиції Сирії зміцнилися після арабо-ізраїльської війни 1973р. В 1975р. сирійські війська були введені в Ліван де йшла громадянська війна.
  У 70-х роках активізувалися ісламісти з групи „Брати мусульмани", які виступали проти корупціонерів в уряді та проти утисків приватних підприємців. У 80-х рр. почався економічний спад, припинення радянської допомоги, Асад запровадив у Сирії жорстокий авторитарний режим і на президентських виборах у лютому 1999р. за нього проголосувала 99,9% виборців.
  Після смерті 10 червня 2000р.Х. Асада, правляча БААС висунула на президентський пост кандидатуру сина покійного лідера країни 34-річного лікаря-офтальмолога Башира Неада (1965 р. н). новий президент був затверджений на своєму посту референдумом, проведеним 10 липня 2000р. Попри демократичний камуфляж, посада керівника держави перейшла в Сирії від батька до сина за спадковістю. Б. Асад оголосив про наміри зберегти незмінним політичний курс, започаткований в роки правління його батька. У 2005р. для Сирії почалися ускладнення в Лівані, коли після вбивства колишнього прем’єра опозиція почала вимагати виведення з країни сирійських військ.
  Ліван.
  Ліван часто називали „близькосхідною Швейцарією” через широку банківську сітку. На кінець 1946р. іноземні монополії зберегли командні позиції в економіці, їм належало 90% всіх капіталовкладень в економіку Лівану. Перший президент незалежного Лівану Бешар аль-Хурі (1890 - 1964) був прихильником вільного розвитку економіки та розширення контактів країни з державами Заходу. За час його правління (1943 - 1952) Ліван зумів залучити значні західні інвестиції, а також налагодити транзитну торгівлю через свою територію. Для покращення інвестиційного клімату ліванський уряд створив вільну економічну зону. У 1948р. Ліван уклав із США угоду про спорудження на території країни нафтопроводу та нафтоочисного заводу в Сайді. Трьома роками пізніше Бейрут почав отримувати від Вашингтона фінансову допомогу.
  Прозахідна орієнтація викликала критику опозиції і невдоволення в країні, що привело до відставки президента Б. аль-Хурі у вересні 1952р. і обрання на цей пост одного із лідерів опозиції Каміля Шамуна.
  Новий президент продовжив курс свого попередника, ще ширше залучаючи іноземні інвестиції, які сягнули в ліванських банках (іноземні вклади) 1 млрд. ліванських фунтів. Країні продовжували надавати значну фінансову допомогу США. Це все зумовило обережну позицію Лівану щодо популярних у 50-х рр. гасел загально арабської солідарності. Ліван відмовився укласти спільний із Єгиптом, Сирією і Саудівською Аравією оборонний союз, що мав стати противагою орієнтованого на Західну Європу Багдадського пакту. У березні 1957р. Бейрут, перший серед арабських країн, приєднався до проголошеної США „доктрини Ейзенхауера".
  Це викликало обурення ліванських панарабських сил, які виступали за приєднання до ОАР. Почалося повстання, висадка 1000 іракських солдат на підтримку Шамуна, американських морських піхотинців. Але все це лише тимчасово стабілізувало обстановку в країні і лише в 60 - 70-х роках відбулася нормалізація відносин з Єгиптом, Сирією, СРСР та країнами соціалізму. Йшло економічне піднесення.
  Але міжрелігійні протиріччя і поділ влади за Національним пактом 1943р. Не сприяли стабілізації обстановки Деструктивні процеси посилилися після перебазування в Ліван 1970р.400 тис. палестинців як „держава в державі”. Ліванське суспільство розкололось. Головними політичними силами були: християнський Ліванський фронт де головну роль грала партія „Катаїб" („Фаланга”) очолювана П’єром Жмайєлем, союз ряду мусульманських організацій під назвою Ліванський національний рух. Значним впливом користувалися ОВП та про-сірійський рух „Амаль”. Заселені друзами райони Лівану контролювалися Прогресивно-соціалістичною партією Каміля Джумблата.
  Ліванське суспільство розкололося з питання ставлення до палестинців. Християни, побоюючись посилення ліванських християн, виступали за жорсткий контроль за діяльністю ОВП на ліванській території. Більшість ліванців-мусульман активно підтримували анти ізраїльську боротьбу ОВП.
  У квітні 1975 року почалася в Лівані громадянська війна, яка втягнула у бойові дії всі антагоністичні сили і палестинців. Армія теж поділилася за релігійним принципом. Ситуація ускладнилася у червні 1976р. коли в долину Бекаа для роз’єднання ворогуючих сторін було введено сирійські війська. До осені ж 1978р. продовжувалися бої між християнами і сирійцями. Додатковим фактором дестабілізації в Лівані стало введення військ Ізраїлю у Південні райони Лівану, які вони передали під контроль ліванської християнської міліції вороже налаштованої щодо ОВП. Громадянська війна, атаки ізраїльтян, продовжувалися аж до серпня 1982 року, коли палестинці погодилися евакуювати свої сили із Лівану до Іраку, Сирії та Північного Йемену, а штаб-квартиру ОВП до Тунісу.
  Вбивство християнського президента сина П’єра Жмайєля Башира Жмайєля викликало різанину палестинських біженців у таборах Сабра і Шатіла загонами християнської міліції, причому ізраїльські війська, які оточили палестинські табори, не зробили жодної спроби припинити різанину. Було вбито понад 2000 цивільних осіб, жінок, дітей, стариків. Міжнародне співтовариство створило сили для підтримання миру в Лівані у складі підрозділів США, Великобританії, Італії та Франції. Але це не припинило терористичні акти проти вже миротворчих сил - загинуло 241 американця і понад 100 французів. До середини 80-х рр. Ліван опинився в стані повного паралічу, хоча війська Ізраїлю були виведені. За час війни загинуло 648 солдат і офіцерів, а ліванців 14 тис. цивільних осіб. А у 80-х рр. вже йде боротьба не тільки між християнами і мусульманами, а й між самими мусульманськими організаціями.
  У травні 1989р. в Касабланці, за посередництвом ЛАД, досягнуто домовленості про припинення вогню в Лівані. Окремим пунктом порозуміння було зазначено домовленість про потребу конституційної реформи й виборів нового президента.
  Для вироблення умов порозуміння у вересні 1989р. до Ет-Таїфу (Саудівська Аравія) було запрошено представників головних політичних сил країни, а також представників Сирії, Саудівської Аравії, США, ЛАД. Головні рішення мали прийняти вцілілі депутати останнього парламенту, обраного ще до війни. Серед обраних в 1972р.99 депутатів, до зустрічі в Ет-Таїфі дожили лише 62 особи, причому виявилося, що мусульман та християн серед них рівно по половині. Після трьох тижнів запеклих дискусій вирішено замінити Національний пакт 1943р.
  Результатом зустрічі в Ет-Таїфі стало підписання Хартії національної згоди, що, між іншим, передбачала зрівняння чисельного представництва мусульман та християн у парламенті, а також розширення прерогатив уряду. Президентом країни і наділі мав обиратися мароніт, але водночас частина його повноважень передавалася прем’єр-міністру - суніту. Спікером парламенту мав бути друз. Також було вирішено, що сірійські війська, які на момент підписання угоди перебували у Східному Бейруті вийдуть із міста, але залишатимуться на сході Лівану ще два роки, поки триватиме виконання всіх умов мирного порозуміння.
  І хоча домовленості були, миру в Лівані не настало. Зіткнення військових формувань продовжувалися аж до серпня 1991р. коли було оголошено амністію за злочини 1975 - 1990рр. Війна закінчилась.
  Війна коштувала країні 30 тис. вбитих, 60 тис. поранених та 130 тис. біженців із країни. Розквітла наркоторгівля в долині Бекаа. У 1984р. турецьку коноплю вирощували на 150 тис. дунамів землі, що було в 10 раз більше від площі місцевих виноградників і в 20 разів більше від площ, засаджених картоплею. Армія охорони плантацій.
  Ще одна проблема Лівану це збройні загони „Хезболлаху", які постійно робили напади на окупаційні війська в Лівані та ізраїльську територію. Ізраїль щоденно обстрілював території Півдня Лівану. У 1997р. відбулося 715 обстрілів. А в 1998р. понад 1200. У травні 2000р. останні ізраїльські підрозділи покинули Ліван, а в червні 2001р. близько 10 тис. військ із околиць Бейруту вивела Сирія. Однак релігійні концесії залишаються у напрузі. Свідченням цього є вбивство у лютому 2005 року колишнього прем’єра, яке викликало масові виступи де головною вимогою було остаточне виведення сирійських військ із Лівану.
  Йорданія.
  22 березня 1946 року в Лондоні було підписано англо-транс-йорданський договір про дружбу і союз терміном на 25 років. Мандат Ліги Націй оголошувався таким, який втратив силу. Трансіорданія проголошувалася незалежним королівством, хоча в країні залишалися англійські війська, радники, експерти. Конституція, прийнята у квітні, майже не змінила існуючої раніше системи влади. У країні створено двопалатний парламент, причому склад його верхньої палати повністю призначав сам король. Серед 20 виборних членів нижньої палати мусульманське населення представляли 12 депутатів, ще 4 обирались від християн, по два від бедуїнів та інших національних меншин. За новим договором Трансіорданія проголошувала незалежність, підтвердивши союз з Великобританією.
  Зближення Йорданії з Великобританією викликало різку критику з боку арабських країн, а вступ її в ООН був заблокований Москвою. Становище Аммана дещо покращилося після арабо-ізраїльської війни 1948 - 1949рр. Участь у бойових діях йорданського Арабського легіону, який виявився найкраще підготовленою до війни збройною частиною серед усіх арабських армій, покращило ставлення до Трансіорданії з боку її арабських сусідів. Унаслідок успішного наступу легіону, під контролем йорданців опинилася більша частина Західного берега Йордану та східні мусульманські дільниці Єрусалима. Це значно змінило становище Трансіорданії. Із невеликої країни з населенням заледве 400 тис. осіб, без покладів корисних копалин, виходу до моря та особливого міжнародного авторитету, Трансіорданія в один момент перетворилася на впливового гравця великої політики. Разом із палестинцями населення країни зросло до 1,4 млн. осіб, з’явився вихід до Червоного моря. Крім цього на території країни опинилася третя за значенням після Мекки та Медини святиня мусульманського світу храмовий комплекс у Єрусалимі. Безпосередня заангажованість Аммана в близькосхідний конфлікт змусила західні держави більш уважно поставитися до своїх відносин з королем Абдаллахом.
  Разом із позитивними надбаннями Трансіорданія отримала й значні проблеми, насамперед проблема палестинський біженців, яких було майже 500 тис. осіб, і ще до 100 - 200 тис. так званих економічних біженців, тобто жителів прикордонних районів, землі яких за умовами перемир’я залишилися в Ізраїлі. Більша частина з них не мали постійного житла та роботи. Жили в тимчасових таборах.
  Король Абдаллах вирішив піти на зближення з Тель-Авівом розпочавши ще в 1949 році таємні переговори. Цим самим зрадив ідеї загально арабської єдності. Підписання мирної угоди з Ізраїлем викликало повне не сприйняття в арабському світі, але король, незважаючи на заперечення ЛАД, 16.12.1949р. приєднав окуповану під час війни територію Палестини і проголосив створення єдиної держави під назвою - Хашимітське королівство Йорданія і новий парламент 24 квітня 1950р. ратифікував це рішення. Араби не сприйняли це, а бойовики готували замах на короля.20 липня 1951р. під час відвідин могили свого батька на Оливній горі в Єрусалимі короля Абдаллах вбив 21-літній швець Мустафа Шукрі Ашу.
  Владу успадкував Таляль (1907 - 1972), меланхолік, легковажна людина, нездатна керувати державою і у серпні 1952р. він добровільно передав владу своєму неповнолітньому синові Хусейну (1935 - 1999) і виїхав на лікування до Європи.
  2 травня 1953р. у день свого 18-ліття, Хусейн був коронований королем Йорданії (1953 - 1999). Проводив поміркований курс, розвивав стосунки з Великобританією, а Лондон натомість щороку надавав Амману по кілька мільйонів фунтів стерлінгів фінансової допомоги.
  Молодому монарху довелося зіткнутися із складною політичною проблемою - поширення в країні панарабської та соціалістичної ідеології, незадоволення цих кіл викликало і рішення йорданського уряду 13.12.1955р. про приєднання до Багдадського пакту. На хвилі анти-західних протестів уряд пішов у відставку як і головнокомандувач Арабського легіону Дж. Глабб. Його замінив Алі Абу Нувар, приятель Хусейна. Виявилось, що Нувар як і прем’єр Сулейман Нублусі підтримують насеристські ідеї за що Хусейн усунув останнього з поста прем’єра. Хусейн розірвав зв’язки з Сирією і уклав союз з Іраком де правив його родич з хашемітської династії Фейсала. Але цей союз тривав лише п’ять місяців до революції 1958р. в Багдаді.
  У 50-х роках внутрішнє і міжнародне становище Йорданії було важким.75% фінансових надходжень до бюджету складала економічна допомога Великобританії, а сукупна вартість імпорту Йорданії переважала експорт в 11 разів. Уряд почав проводити заходи в сфері розвитку промисловості та сільського господарства - будівництво каналу із р. Ярмук, почалася розробка мінеральних родовищ Мертвого моря на американські інвестиції, зросли прибутки від туризму до місць зв’язаних з біблійною та античною історією. ВНП зростав в середньому на 8% на рік. До 1966р. майже повністю вдалося подолати безробіття.
  Значним був науковий поступ країни. У 1962р. розпочав роботу університет в Аммані, 1968р. створено Королівське наукове товариство, а в 1976р. відкрився Ярмуцький університет в Ірбіді. На середину 70-х років у країні налічувалося понад 400 тис. студентів. Хоча телебачення в Йорданії з’явилося лише в 1968р. вже в 1990р. понад 90% йорданських сімей мали вдома телевізори. Таким великим відсотком телеглядачів не могла похвалитися на ой час жодна з країн Східної Європи.
  Арабо-ізраїльська війна 1967р. протягом заледве двох днів відкинула Йорданію в її розвитку на кілька десятиліть назад. Амман втратив найбільш економічно розвинені райони Західного берегу Йордану з понад 650-тисячним населенням, отримавши натомість 300 тис. біженців. Зазнали втрати збройні сили. Саудівська Аравія, Кувейт та Лівія надали Хусейну фінансову допомогу, а Ірак свої військові частини.
  Але найбільшою проблемою для Йорданії як результат війни стала присутність у країні збройних сил палестинського руху опору. Упродовж місяців було кілька інцидентів і тоді Хусейн наказав армії атакувати підрозділи ОВП і змусив їх евакуюватися до Лівану. Однак це відбилося на економіці, ВНП зменшився на 25%.
  У арабо-ізраїльській війні 1973р. Йорданія взяла лише символічну участь. У 1974р. Хусейн визнав ОВП як повноважного представника палестинського народу. Нафтове ембарго арабських країн привело до зростання прибутків, що збільшило допомогу Йорданії. Лише 1975р. йорданці отримали 0,5 млрд. долл. Допомоги. Що дало змогу підняти ріст економіки і в 1979-1983рр. ВНП країни щороку зростав в середньому на 10%. Йорданія вступила в створену Марокко міжнародну організацію країн-експортерів фосфатів, що одразу збільшило експортну ціну на цю прибуткову статтю національної промисловості. Важливим джерелом валютних надходжень для країни були заробітчани. Лише в 1981р.350 тис. йорданців та палестинців переслали з-за кордону до Йорданії близько 1 млрд. долл. Протягом 70 - 80-х рр. населення Йорданії зростало на 2-3% щорічно.
  В складну ситуацію потрапила Йорданія під час війни в Перській затоці 1991р., коли спонсори зменшили допомогу. В 1994р. Хусейн підписав мир з Ізраїлем.7 лютого 1999р. король помер і на похоронах були присутні 50 керівників держав світу, в тому числі американський президент Клінтон, три колишні президенти США, президент РФ Єльцин. Королем став старший син покійного Абдаллах ІІ, почалися реформи. „Паризький клуб” пробачив Амману борг в сумі 800 млн. долл. Звільнено 500 в’язнів, закрито офіційне представництво ХАМАС в Аммані. Під час „другої інтифади” палестинців Йорданія послідовно підтримувала їх, передала їм 40 млн. долл. допомоги. Проблема є демографічна - половина населення молодше 15 років і невирішеність палестинської проблеми.
  Ірак
  Політична ситуація в Іраку другої половини 40-х років характеризувалася протистоянням націоналістів-панарабістів та прозахідно налаштованих консерваторів.14.01.1948 року в м. Портсмуті (Великобританія) було підписано нову британо-іракську угоду, що мала замінити договір 1930 р. Хоча Лондон виводив війська, але пункт про можливість введення „додаткової сили” викликав 26-27.01 300-тисячну демонстрацію і лише спеціалізовані підрозділи вгамували ситуацію. Загинуло 70 осіб і ще 300 поранено. Договір так і не вступив у силу.
  Наступна урядова криза, криза системи, відбулась через невдачі іракської армії під час арабо-ізраїльської війни 1948 - 1949рр. Прохання фінансової допомоги від США та Великобританії, які надали її при умові щоб прем’єром став прозахідний політик Нурі Саїд. Його позиції зміцнилися після того як „Ірак петролеум компані" погодилася виплачувати Багдаду 50% загального прибутку з 1952р. Активна роль Іраку у формуванні Багдадського пакту з 1956р. (Туреччина, Іран, Ірак, Пакистан і Великобританія). Фінансова допомога США і Великобританії, однак країні не змогла позбутися постійних економічних проблем - імпорт зерна, промисловість майже не розвивалася.
  Все це викликало ріст незадоволення і в армії.14 липня 1958р. війська, очолені членами підпільної організації „Вільні офіцери" здійснили державний переворот, короля Фейсала ІІ, наслідного принца Абдуллу Іллаха і прем’єра Нурі Саїда вбито. Створено Фронт національної єдності, який очолив генерал Абдель Керім Каски, його заступником і міністром внутрішніх справ став Абдель Салям Ареф. Після 11-річної еміграції в СРСР повернувся курдський лідер Мустафа Барзані і курди вперше отримали можливість навчатися рідною мовою.
  Іракська республіка.
  Десятилітнє правління військових ознаменувалося рядом перетворень. Створено Державну разу з трьох чоловік замість старого парламенту, введено 8-годинний робочий день, знижено ціни на основні продукти харчування, почалася земельна реформа за якою розміри індивідуальної земельної власності обмежено 500 га богарних і 250 га зрошувальних земель. Хоча успіхи тут були мінімальні.
  У перший час уряд А.К. Касема зберігав добрі стосунки із західними державами, навіть купував у них зброю, але 24.03.1959р. зробив заяву про вихід із структури Багдадського пакту, якого перейменували в СЕНТО (Організація центрального договору). Денонсовано всі договори з Англією і США, заборонена діяльність 272 західних фірм та компаній, напругу викликало надання незалежності Кувейту на який традиційно продовжували претендувати іракці.
  На противагу цьому іде процес зближення Іраку з СРСР, отримання фінансової допомоги та будівництво 25 великих підприємств машинобудівної, хімічної, харчової та легкої промисловості.
  Економічна криза на початку 60-х рр. нівелювала ці успіхи. Тиск на курдів і загострилося це давнє питання. До Курдистану введено половину іракської армії, почалася повномасштабна війна. На кінець 1962р. в Іраку почалася загальнонаціональна політична криза, сформувалася опозиція, почалися мітинги і демонстрації.
  Ірак під владою баасистів.
  8 лютого 1963р. частина військ багдадського гарнізону під керівництвом А.С. Арефи здійснили державний переворот, А.К. Касема вбито. До влади прийшов Соціалістичний блок, до якого входили разом із БААС Партія незалежності, Рух арабських націоналістів та група військових.А.С. Ареф став президентом, а Ахмед Хасан аль-Бакр прем’єр-міністром.
  24 листопада 1963 р. керівники Іраку оголосили про намір будувати в країні „арабський соціалізм", який мав забезпечити соціальну справедливість та широкий державний контроль над господарським життям. Замість багатопартійної системи запропонували створити єдину партію - Арабський соціалістичний союз Іраку. Керівники були налаштовані на придушення опозиційних рухів всередині країни, в першу чергу курдського повстання. Заборонено ІКП - вбито 10 тисяч її прихильників, інші емігрували за кордон.
  Почалася війна з курдами, спалено 500 курдських сіл, вбито десятки тисяч осіб, понад 300 тис. стали біженцями, за голову керівника курдських повстанців М. Барзані уряд Іраку обіцяв винагороду в 280 тис. долл. Курди не здалися, а армія Іраку лише за червень - листопад 1963р. втратила в боях з повстанцями 5000 солдатів.10 лютого 1964р. було підписано чергову угоду про припинення вогню в Курдистані.
  Все це погіршило економічні показники. Після загибелі 13.04.1966 р. А.С. Арефи під час катастрофи вертольоту, влада перейшла до рук рідного брата, начальника генштабу Абдул Рахмана Мухаммеда Арефи. Відбулися спроби нормалізувати відносини з Туреччиною та Іраном, оголошено ще одну програму нормалізації курдської проблеми. Але проблеми залишалися, їх ускладнила арабо-ізраїльська війна 1967р. Анти західні демонстрації погіршили стосунки із західними інвесторами й на початок 1968р. бюджетний дефіцит сягнув рекордної для тогочасного Іраку суми в 120 млн. долл. У армії зріла змова і у липні 1968р. відбувся черговий військовий переворот унаслідок якого до влади прийшов колишній прем’єр А.Х. аль-Бакр. До національного прогресивного фронту ввійшли баасисти, комуністи та ліві курдські партії. Проте вже в 1978р. БААС звинуватила комуністів в протидержавній діяльності, ІКП заборонено, 21 лідера страчено, чимало емігрувало.
  У внутрішній політиці уряд націоналізував в 1975р. „Ірак пертролеум компані”, зросли валютні надходження і Ірак на початку 80-х років став однією із найрозвиненіших у регіоні промислових держав. Аграрна реформа, коли у багатих наполовину зменшували наділи, дала можливість уряду надати земельні ділянки майже половині сільських жителів.
  21 вересня 1968р. Ірак прийняв нову тимчасову конституцію, яка проголосила країну „народно-демократичною державою” і визначили за мету побудову в країні соціалізму при збереженні приватної власності.
  Зовнішня політика Іраку у 70-х рр. визначалася офіційною ідеологією правлячої партії БААС: панарабізм, протистояння Ізраїлю, подолання західних політичних впливів, нейтральність, яку Ірак, втім, поєднував з постійною співпрацею з СРСР. Напруженими були відносини з Сирією та Іраном.
  Правління Саддама Хусейна.
  У липні 1979р.А.Х. аль-Бакр пішов із партійних та державних посад за станом здоров’я. Його наступником став Саддам Хусейн, друга особа у іракській військовій ієрархії, сирота, з 20 років член БААС, учасник замаху на А.К. Касема 1959р., поранений, півроку сидів у в’язниці.
  У зовнішній політиці уже з 1980р. почав війну з Іраном, яка привела до 1988р. і закінчилася там де і почалася. Ірак отримав від США зброю, фінансову допомогу як і від СРСР як противагу іранським ортодоксам. Так, тільки за 1984 - 1987рр. США надали Іраку кредити на 2,5 млрд. долл. Війна негативно вплинула на економіку країни. Багата на нафту, яка до війни щорічно продавала цієї сировини на 10 - 12 млрд. долл. вийшла із війни майже із 40-мільярдним боргом.
  На початку 90-х років назрівав економічний краї і Саддам використав економічну політику Кувейту, який всупереч рішенням ОПЕК збільшив обсяги видобутку і продажу нафти, ціна впала, великі фінансові втрати у Багдада. І президент Іраку наважився на авантюрний крок, окупувавши 2 серпня 1990р. під гаслами загально-арабської єдності багатий нафтою Кувейт.8 серпня 1990р.С. Хусейн оголосив Кувейт 19-ю провінцією Іраку. Міжнародне співтовариство майже одностайно засудило Ірак. Лише Ємен, Лівія, Йорданія та ОВП оголосили про підтримку іракських дій. Рада безпеки ООН прийняла рішення заборонити імпорт іракської нафти і накласти ембарго на торгівлю з іракським режимом. Прийнята на вимогу США 29 листопада 1990р. резолюція Ради безпеки № 678 надавала країнам анти-іракської коаліції право застосувати проти Іраку силу в тому випадку, якщо до 15 січня 1991р.С. Хусейн не звільнить окупованого Кувейту.
  На території Саудівської Аравії та частково Туреччини країни анти-іракської коаліції зосередили близько 700тис. солдат 3500 танків і 1800 літаків - із США, Великобританії, Франції, Італії, Канади, Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії, Пакистану, Бангладеш, Об’єднаних Арабських Еміратів, колишніх соціалістичних країн Східної Європи. В ніч з 16 на 17 січня почалася операція „Буря в пустелі" і закінчилася повним розгромом іракських військ. Союзники втратили близько 30 танків, 50 літаків, 250 чол. вбитими, знищивши при цьому 3800 танків, 240 літаків та 35 тис. солдатів іракської армії (до війни іракська армія налічувала 500 тис. солдат, 4200 танків і 650 літаків). Під час операції сили анти-іракської коаліції випустили по Іраку 110 тис. ракет і 88,5 тис. тонн боєприпасів. Зруйновано інфраструктуру Іраку, великі промислові підприємства Багдада і Басри, загинули десятки тисяч мирних жителів Іраку.
  С. Хусейн прийняв резолюцію ООН щодо Кувейту, погодився допустити на свою територію групу з 52-х спостерігачів ООН, які контролювали виконання зобов’язання припинити розробку заборонених видів зброї та ядерних боєприпасів. США втрутилися в жорстке придушення багдадським режимом виступів курдів та шиїтів, заборонивши польоти військової авіації та суттєво обмеживши право на перебування іракських військ в „зонах безпеки", якими визначено райони північніше 36-ї та південніше 33-ї паралелі.
  Опинившись під „американською парасолькою" курди північного Іраку отримали фактичну автономію, хоча між лідерами двох груп (ДПК - Масуд Барзані та Патріотичний союз Курдистану Джеляля Талабані) ішла боротьба у яку в 1997р. втрутилися 25-тисячне угруповання турецької армії знищивши 900 бойовиків. У 1998р. за посередництвом США обидва лідери помирились і поділили владу. Територію Іраку не раз бомбардували. Все це та економічні санкції привели до катастрофи в Іраку. Різко впали обсяги імпортно-експортних операцій. Якщо в липні 1990р. Ірак закупив за кордоном товарів на 260 млн. долл. то вже у вересні того ж року тільки на 700 тис. долл., борг Іраку складав майже 200 млрд. долл. Загроза голоду, зросла смертність особливо серед дітей, згорталися соціальні програми. В той же час С. Хусейн міцно тримав владу, репресивний апарат діяв, референдуми і вибори давали перевагу йому і БАСС.
  Після теракту 11 вересня 2001р. в США і особливо в 2002р. почалася потужна пропагандистська кампанія США проти Іраку, яка в 2003р. переросла у війну. Дж. Буша підтримали Австралія, Великобританія, Італія, Іспанія, а також 40 країн Азії, Африки, колишнього комуністичного табору. З різкою критикою виступили Франція та Німеччина. У боях брало участь 225 тис. американських та 45 тис. британських військовослужбовців. Їм протистояла 500 тис. іракська армія.
  С. Хусейн пішов на поступки, але 20 березня 2003р. почалася „глобальна анти терористична операція". Опір іракських військ хоч і був, але вони капітулювали після захоплення американцями Багдада. Під час війни США втратили 138, Великобританія 35 осіб вбитими. Втрати Іраку були на пункт більшими, до того ж загинуло 4,5 тис. цивільних осіб.1 травня 2003р. Дж. Буш-молодший оголосив про завершення воєнної кампанії. Після закінчення війни територію Іраку було поділено на три окупаційні зони: американську, британську і польську, куди Україна вислала більше 1,5 тис. своїх миротворців. У країні вже йде громадянська війна, часті теракти навіть після виборів і створення іракського уряду в лютому 2005р. Союзники частково починають виводити свої війська із Іраку.
  Саудівська Аравія.
  Після закінчення Другої світової війни внутрішня і зовнішня політика країни визначалася під впливом нового, нафтового фактору. На протязі декількох років колись бідне королівство перетворилося в наймогутнішого експортера нафти. На кінець 1945р. АРАМКО (Арабсько-американська компанія) уже відкрила чотири найбільших родовища нафти в Даммані, Абу-Хадрії, Абкайке і Ель-Катифі. В травні 1951р. було відкрито найбільший резервуар нафти - Сафанія на континентальному шельфі Перської затоки. На початку 1950-х років було відкрито найбільше у світі нафтове родовище на суші - Гавар, довжиною 240 км і шириною 35 км. Розширювався нафтовий порт в Рас-Таннурі та збільшувалась потужність нафтопереробного заводу. Там були побудовані ще два заводи нафтопродуктів - в Джидді і Ер-Ріяді. Почалося будівництво трубопроводу із нафтового району Абкайк в Саудівській Аравії до ліванського узбережжя в районі Сайди довжиною 1172 км і можливість прокачки нафти 19 млн. тонн на рік., які потім збільшились до 25 млн. тонн.
  Починаючи з 1945р. західні інвестори здійснювали інтенсивну розбудову нафтовидобувної інфраструктури. Протягом 1948 - 1953рр. нафтовидобувні компанії вклали в розвиток галузі 0,5 млрд. долл. і як результат - збільшилися їх прибутки. У цій ситуації природно постало питання про збільшення відрахувань до місцевого бюджету. Вже в 1949р. склалася парадоксальна ситуація, коли компанія АРАМКО платила більший податок зі своїх прибутків у США аніж відсоток відрахувань для Саудівської Аравії. У 1950р. укладено нову угоду про поділ прибутків від продажу нафти, згідно з якою Ер-Ріяд почав отримувати 50% зароблених на продажу нафти грошей. Надходження до бюджету країни від продажу нафти постійно зростали: 1950р. - 90 млн., 1953р. - 200 млн., 1956р. - 250 млн. доларів.
  9 листопада 1950р. після 50-річного правління помер король Ібн Сауд, на престол вступив його син аль-Азіз, при якому розквітла корупція, зловживання владою, купівля розкішних віл у Єгипті та Лівані, будівництво таких же дома, в адмінапараті поширився непотизм, коли посада давалася за родинними зв’язками.
  У 1958р. під тиском родичів Сауду довелося передати владу брату Фейсалу (1904 - 1975рр), якого призначено прем’єр-міністром. Вперше в країні сформовано постійно діючий кабінет.
  У 50-х - першій половні 60-х рр. в Саудівській Аравії розгорілася гостра політична криза. Підтримка Насера під час троїстої агресії 1956р., пронасерівськи налаштовані „вільні еміри" із сімейства Саудідів підтримували Сауда, а консерватори за Фейсала. Налякала Саудидів і революція 1962р. в Ємені. Восени 1964р. наступним королем країни проголошено Фейсала, який водночас знову зайняв пост прем’єра. Вихований в жорстких та аскетичних традиціях воїнів пустелі, Фейсал був обачним та розумним правителем. Ще у 15-річному віці він виконував окремі політичні доручення батька, а з 1926р. займав пост віце-короля Хіджазу, а водночас міністра закордонних справ. Будучи принцом, майбутній король багато подорожував, а тому набагато краще від своїх попередників на троні орієнтувався в реаліях сучасного світу.
  Десятиліття його правління стало часом стабілізації та розквіту економіки Саудівської Аравії. Країна зазнала разючих змін не тільки в галузі господарства, але й в адміністративній, освітній, військовій та соціальній сферах. Забуте десь на околицях цивілізованого світу пустельне королівство перетворилося на одного із впливових гравців світової політики. Саме в цей час заможний саудівський шейх, який користувався невичерпним акредитивом, скуповує в Західній Європі найдорожчі автомобілі, замовляє сантехніку із щирого золота, став хрестоматійним образом світової масової культури. Багато саудівців виїхало на навчання до США та інших розвинених країн. У 60-х рр. Саудівська Аравія почала надавати щорічні фінансові субсидії Йорданії, ОВП, а після 1967р. і Єгипту.
  Під правлінням короля Фейсала Саудівська Аравія зберігала добрі відносини із США та іншими країнами Заходу, а після шестиденної війни 1967р. і із Єгиптом. Після смерті Г.А. Насера у 1970р., король Фейсал став найбільш масштабною фігурою в арабському світі, що дозволило Саудівській Аравії зміцнити своє міжнародне становище.
  1973р. після чергової арабо-ізраїльської війни неочікувано для своїх західних союзників Саудівська Аравія виступила одним із ініціаторів встановлення нафтового ембарго, яке струснуло економікою цілого світу і привело до збільшення цін на нафту у чотири рази (з 2,74 до 11, 65 долл. за барель). Зросли нафтодоллари саудівців і що звільнилися від диктату транспортерів нафти, Саудівська Аравія швидко збудувала власний танкерний флот, створила свою дистриб’юторську та маркетингову мережу.
  25 березня 1975р. під час офіційного прийому король Фейсал був вбитий одним із своїх племінників, якому трьома місяцями пізніше привселюдно відрубали голову. На престол вступив брат короля аль Азіз, якого мало цікавили державні справи, а керував справами спадковий принц Фахд (1922 р. н) віце-прем’єр та міністр внутрішніх справ.
  У другій половині 70-х років великі валютні надходження від продажу нафти дозволили Саудівській Аравії різко збільшити інвестиції в розвиток соціальної інфраструктури та покращення побуту. У 1976 - 1977рр. річний бюджет країни сягав 32 млрд. долл. Запроваджено щорічні фінансові субсидії племенам, безоплатні послуги соціальної сфери. Усе це, а також щедрі пожертви релігійним інституціям сприяли утвердженню авторитету та популярності королівської влади. Отримавши змогу керувати найкращу та найдорожчу військову техніку, Ер-Ріяд створив сучасні збройні сили. Протягом 1974 - 1977рр. Саудівська Аравія лише в США купила зброї на 8 млрд. долл., а у 1980р. Ер-Ріяд замовив зброї у США ще на 22 млрд. долл. Багатомільярдні суми Саудівська Аравія інвестувала за кордоном створюючи тим самим своєрідний „страховий поліс" на випадок змін на нафтовому ринку. Отримуючи від уряду регулярні субсидії велика частина населення країни перестала працювати. Для виконання, брудної та мало престижної роботи до країни дозволено в’їзд заробітчан, яких на поч.80-х років в Саудівській Аравії вже налічувалося понад 2,1 млн., при тому, що власне населення країни на той час складало близько 5 млн. чол. .
  Поширення західного способу життя зміцнило серед консервативно налаштованих верств населення анти західні та фундаменталістські настрої. Відбулося навіть захоплення храмового комплексу Мекке бунтівниками, хоча терористи силою зброї були вибиті із храму.
  Це все спонукало короля Фахда запровадити політичні зміни і створити з 1993р. передпарламент - Консультативна рада, а спец комісія із 8 правників склала своєрідну конституцію країни - „систему управління” із 200 статей, що базувалися виключно на засадах традиційного ісламу. З одного боку відсутність демократичних свобод таїла в собі небезпеку соціального вибуху, з іншого саме такий порядок забезпечив у 80-х рр. Саудівській Аравії стабільність і спокій.
  Правління короля Фахда.
  З 1982р. після смерті короля Халеда трон зайняв його брат Фахд, який і без того останні роки керував країною. Він продовжував поміркований курс зовнішньої та консервативної внутрішньої політики. Через війну в Перській затоці Ер-Ріяд став головним регіональним постачальником нафти. На 1981 – 1982 рр. припав пік саудівського нафтовидобутку. У 1982р. країна заробила 110 млрд. долл., хоча у наступні роки прибутки зменшилися (до 43 млрд. долл. в 1984 р. і навіть 22 млрд. долл. в 1987 р). Але уряд плавно регулював зменшення нафтовидобутку і це дало змогу обминути кризові явища в економіці. У 1981р. завершено будівництво ще одного нафтопроводу, що з’єднав Червоне море і Перську затоку. Завдяки передовим технологіям різко збільшилась продуктивність сільського господарства. Хоча лише 2% земель Саудівської Аравії є придатними до обробітку, на цій крихітній території вдалося вирощувати врожаї, які повністю забезпечували продуктами харчування все населення країни. У 80-х рр. Саудівська Аравія почала експортувати сільськогосподарську продукцію. У 1985р. один із племінників короля Султан бен Салман здійснив на американському космічному човнику „Діскавері” політ у космос, ставши при цьому першим арабським та мусульманським астронавтом.
  У другій половині 80-х рр. Саудівська Аравія повинна була захищатися від фундаменталістів підтриманих Іраном, а на початку 90-х рр. випробуванням стала кувейтська криза і дозвіл розмістити на своїй території 540 тис. солдат і офіцерів військ контингентів ООН, більшість християн. Ісламісти засудили дії уряду, але останній повівся жорстко, посадивши декого із них під домашній арешт. Війна коштувала Саудівській Аравії 55 млрд. долл., що зумовило припинення реалізації частини соціальних програм. Уже в середині 90-х рр. щоденний видобуток нафти в країні сягнув 8 млн. барелів на день, що було майже стільки як у 1983р. Під тиском релігійних громад король Фахд таки скликав Консультативну раду з 60 найавторитетніших представників родової аристократії та духовенства, у 1997р. її склад розширено до 90, а у 2001р. - до 120 місць.
  Протистояння короля і фундаменталістів продовжується незважаючи на перестановки в уряді. Харизматичним лідером саудівських, а згодом і всіх мусульманських екстремістів став Осама бен Ладен (1957р. н), син заможного саудівського підприємця. Воював з радянськими інтервентами в Афганістані, створив велику фінансову організацію „Аль-Каїда” („Основа”), критикував короля Фахда, з 1998р. жив у Афганістані. Організував проти американців вибухи у Дахрані (Саудівська Аравія) 1998р., у американських посольствах в Дар-ес-Саламі і Найробі, а 11 вересня 2001р. у Нью-Йорку і Вашингтоні. Переслідування його прихильників у Саудівській Аравії, розрив відносин з урядом „Талібан” у Афганістані. Смертна кара у Саудівській Аравії існує. У 1993р. тут було страчено 85, 1994р. - 53, а в 1995р. - 191 особу в тому числі жінок.
  Саудівська Аравія сьогодні займає особливе місце в регіоні Близького Сходу, тісно співпрацює з США, рівень життя населення досить високий і королівська еліта може зберігати саудівське суспільство від соціальних потрясінь.

Єгипет. Криза королівської влади.
  На час закінчення Другої світової війни Єгипет був однією із шести існуючих в той час у світі незалежних арабських країн. Однак, попри формальну незалежність, Лондон справляв великий вплив на зовнішню та внутрішню політику країни, а на її території розташовувалися британські війська. Король Фарук (1920 - 1965рр), якого західна преса називала „королем-плейбоєм", був відомий не тільки через свої якості політика, як завдяки великій колекції порнографічних листівок та схильності до азартних ігор. Він майже не втручався у політичне життя країни. Реально за владу в Єгипті суперничали три політичні сили: помірковано налаштовані до Великобританії політики із королівського оточення, радикальні ісламісти із організації „Брати-мусульмани" та зосереджені навколо партії „Вафд" арабські націоналісти. Конфлікт між цими політичними силами визначив характер розвитку Єгипту у другій половині 40-х - на початку 50-х рр.
  Ключовою проблемою зовнішньої політики країни, яка випливала із внутріполітичного життя Єгипту було питання продовження дії британсько-єгипетської угоди 1936р. про режим перебування британських військ на єгипетській території. Нова угода від жовтня 1946р., яка зберігала англійську військову присутність у Єгипті викликала вибух незадоволення в країні і питання залишилося невирішеним. Партизанська боротьба загонів „Братів-мусульман" викликала репресії і вбивство засновника організації Хасана аль Банну (1906 - 1949рр). І лідер „Вафд", прем’єр Наххас-паша під час 16-місячних переговорів не досяг результатів.
  Розчарований непоступливістю британців, єгипетський парламент 15 жовтня 1951р. прийняв рішення про денонсацію угоди 1936р., а також двох угод про британо-єгипетське співволодіння Суданом. Почалася військова ескалація конфлікту, демонстрації, були жертви. Король розпустив уряд, парламент запровадив надзвичайний стан, сам розпущений у 1952р., почалися арешти. Ситуацію не стабілізували, а за лютий-липень 1952р. в Єгипті змінилося шість урядових кабінетів.

Гамаль Абдель Насера.
  12 липня 1952 р. у Єгипті відбувся антимонархічний переворот в результаті якого владу захопила група „вільних офіцерів". Фарука скинуто і він відплив до Італії.18 червня 1953 р. Єгипет проголосили республікою і головою держави став генерал-лейтенант Мухамед Нагіб (1901-1982). Звільнено політв’язнів, розпустили таємну поліцію, скасували цензуру і розпочали арешти корупціонерів. Для оздоровлення апарату почали призначати військових на різноманітні посади в цивільних міністерствах.
  Серед військових енергійністю виділився полковник Абдель Насер (1918-1970), прихильник радикальних кроків у боротьбі з Британією та Ізраїлем. Протистояння Нагіб-Насер закінчилося усуненням першого від влади. Встановлено тоталітарний режим одноособового правління Г.А. Насера. І хоча „Брати-мусульмани" зробили замах на нього, 7 тис. їх членів було арештовано, ісламське підпілля було придушено.
  Г.А. Насер отримав набір складних економічних і соціальних проблем.90% мешканців країни жили за межею бідності, близько 2 млн. селян взагалі не мали землі тоді як 1% місцевих землевласників володіли третиною всієї придатної для обробітку землі. Соціальні перетворення почалися із аграрної реформи.
  Радикальний був курс Єгипту і на міжнародній арені. головним питанням була евакуація англійських військ із зони Суецького каналу. Ішли переговори, Ізраїль хотів їх зірвати. Результати переговорів: чисельність британськх військ в зоні каналу скорочувалась з 80 до 20 тис. чол. ., а 19 жовтня 1954 р. узгоджено графік повного виведення за 20 місяців. Дія британо-єгипетської угоди 1936 р. припинялась. У 1956 р. скасовувався воєнний стан, що діяв з 1952 р., оголошено амністію політв’язням на загальнонародному плебісциті, затверджено конституцію. У червні 1956 р. Г.А. Насера обрано першим президентом країни, США, які були зацікавлені в нормалізації ситуації. в регіоні, надали Єгипту фінансову субсидію в 40 млн. доларів.
  Військові лідери Єгипту довгий час не мали визначеної та чіткої політичної програми, проголошуючи ідеологію єгипетського націоналізму. У 1953 р. опубліковано книгу Г.А. Насера „Філософія революції" в якій обстоювалися панарабські та панмусульманські гасла. Ліквідувавши того ж року всі політичні партії, військові створили громадсько-політичний рух „Об’єднання свободи" на чолі з Г.А. Насером. У внутрішньому житті реформи нового уряду полягали в націоналізації промисловості та ліквідації великого землеволодіння, а також у боротьбі з проявами західної ментальності та культури „єгиптизації” суспільного життя.
  Ще одна проблема для Насера - це закупівля зброї для боротьби з Ізраїлем. Але ні Франція, ні Англія і навіть США не йшли назустріч Єгипту. У цій ситуації Насер звернувся до СРСР і йому поставили (СРСР, ЧСР, Польща) 128 реактивних літаків, 200 танків та 500 артсистем. На військовому параді в Каїрі 27 вересня 1955 р. взяли участь військові підрозділи з Лівану, Йорданії, Саудівської Аравії та Ємену, демонструючи загальноарабське єднання. На кінець жовтня 1956 р. створювалася антиізраїльська коаліція у складі Єгипту, Йорданії, Сирії, Саудівської Аравії та Ємену і спільне керівництво єдиних збройних сил.
  Великі плани модернізації сільського господарства країни єгипетське керівництво пов’язувало з будівництвом висотної Асуанської греблі. Це була б значна площа зрошувальних систем. Вартість проекту оцінено в 1 млрд. доларів. У грудні 1955 р. США, Великобританія та МБРР розглянули прохання Єгипту про позику на будівництво греблі. Єгиптянам запропонували позику 270 млн. доларів (США 56 млн., Великобританія - 14 млн. і МБРР - 8 млн. доларів) щорічними квотами по 70 млн. доларів. Єгипет не був задоволений ні обсягами, ні графіком спланованого кредитуванням. На початку 1956 року під тиском єврейського лоббі, США відмовилися від узгодженого проекту, а 19 липня 1956 року остаточно відмовили Каїрові в позиці. Мотивація була, що економіка Єгипту не витримає освоєння таких великих коштів.
  26 липня 1956 року на великому мітингу в Александрії Насер оголосив про намір націоналізувати Суецький канал. Єгипетські збройні сили ввійшли в зону каналу. Міра Насера була справедливою, адже Єгипет отримував заледве 6% з понад 100 млн. доларів щорічних прибутків від експлуатації каналу. Якщо арабський світ сприйняв це з ентузіазмом, то західні країни та Ізраїль готували військовий акт, а спочатку „заморозили" авуари Єгипту у банках Англії.
  США виступили з ідеєю „інтернаціоналізації” каналу через створення Асоціації користувачів каналу. Союзники-Великобританія, Франція та Ізраїль, домовилися про спільні дії, зосередили біля берегів Єгипту величезне військове угрупування, що налічувало 65 тис. солдатів, 700 літаків, 430 танків, 520 гармат та мінометів. Десантну операцію забезпечували 122 кораблі, у тому числі 6 авіаносців, 6 підводних човнів.
  29 жовтня почалися військові дії нападом ізраїльтян на Єгипет. У війну включилися Англія і Франція. Рішуча позиція СРСР в ООН заставила агресорів в ніч з 6 на 7 листопада припинити військові дії. Війська їх були виведені у березні 1967 року. Для контролю над додержанням умов перемир’я на 56 кілометровий відтинок арабо-ізраїльського кордону в секторі Газа та 185 кілометрової лінії розмежування на Синаї уведено 3400 солдат із Норвегії, Швеції, Індії, Югославії, Бразилії та Канади. Окремий пост для забезпечення свободи судноплавства по Арабській затоці розташовано в Шарм аль-Шейху.
  У 1958 році на переговорах у Римі колишнім власникам каналу Єгипет зобов’язався виплатити 28,3 млн. ф. ст. Президент Єгипту пішов ще далі завершив націоналізацію майна філії англійських та французьких банків і страхових компаній. Пізніше було націоналізовано австралійські, бельгійські та італійські підприємства фінансово-кредитної сфери. Ще в січні 1957 року за законом про „єгиптизацію” економіки, конфісковано майно 2,5 тис. британців та 3,5 тис. французів, яких змусили виїхати з країни. Загалом в країні до 1962 року націоналізовано 70% підприємств великого бізнесу.
  Авторитет Насера в арабському світі дуже зріс, а сірійське керівництво пішло навіть на об’єднання двох держав, хоча воно виявилось нетривким, а військовий переворот 1961 року у Сирії роз’єднав цю державу на дві знову. До 1967 року Єгипет потроїв свій економічний потенціал.
  Удару по Єгипту завдала арабо-ізраїльська війна у червні 1967 р., коли сили Єгипту, Сирії та Йорданії потерпіли поразку Лівія, Саудівська Аравія та Кувейт вирішили щорічно виділяти Єгипту та Йорданії 135 млн. ф. ст. на потреби оборони. Авторитет Насера із-за поразки не зменшився. „Програма 30 березня" 1968 року націлювала країну на нові звершення. До середини 1969 року СРСР Єгипет відмовив в свої збройні сили, а до 1970 року в Єгипті перебувало близько 10 тис. радянських військових.
  Г.А. Насер помер 28 вересня 1970 р. залишивши міцну державу з сильним авторитетом як в арабському та і в усьому світі.
  Правління Анвара Садата.
  Наступником Г.А. Насера став його товариш по організації „вільних офіцерів” Анвар Садат хоча йому бракувало харизми та популярності свого колеги. Був вельми релігійною людиною. Продовжив він і попередній курс у зовнішній політиці, використовуючи допомогу СРСР для підготовки нової війни з Ізраїлем, хоча у липні 1972 року вислав із країни всіх радянських радників. Війна жовтня 1973 р. суттєво не змінила позиції сторін, а вже з листопада 1973 р. були відновлені американо-єгипетські відносини. Єгиптяни відновили в 1975 р. судноплавство по Суецькому каналу. У вересні 1975 р. Єгипет та Ізраїль уклали угоду про взаємне припинення ворожих дій. Відмовляючись від гасел радикального панаарабізму, А. Садат змінив назву країни з ОАР на Арабську республіку Єгипет (АРЄ), відмовився від економічних моделей „арабського соціалізму” і оголосив політику „інфіттаху” („відкритих дверей), пільги інвесторам, гарантії не націоналізувати підприємства з часткою іноземного капіталу. Розвивалася торгівля і фінанси, зате набагато гірше промисловість та сільське господарство, зростає зовнішній борг країни: з 1,7 млрд. Дол. до 14 млрд. В 1979 р. і 20 млрд. У 1981 р. Загострилася продовольча проблема, коли в середині 70-х рр. Єгипет почав ввозити продукти харчування та пшеницю, яка завжди була експортним продуктом. Відбулося розшарування єгипетського суспільства на дуже бідних і дуже багатих. Зростали ціни, відбувся демографічний вибух - зростання населення з 33 млн. в 1970 р. до 39 млн. осіб в 1976 р.
  Все це разом взяте викликало зростання напруги в країні Садат запроваджує військовий стан, у зовнішній політиці при посередництві США підписує 25 березня 1979 р. Кемп-Девідську мирну угоду з Ізраїлем. Надіявся на фінансову допомогу США.
  Арабські країни бойкотували Єгипет, економіка зазнала суттєвих втрат через їх ембарго, Єгипет вже не міг відігравати роль лідера арабського світу. Активізувалися підпільні організації ісламського спрямування, напади на коптів. Незважаючи на арешт 1536 найактивніших противників уряду, ісламісти вбили А. Садата під час традиційного параду на честь річниці початку війни 1973 р.
  Правління Хосні Мубарака.
  Наступником вбитого президента став віце-президент Хосні Мубарак (1928 р. н) колишній військовий льотчик, головнокомандувач ВПС країни під час війни 1973 р. У 60-х р.Х. Мубарак навчався в Академії генерального штабу ім. .М. Фрунзе в Москві, але особливих сентиментів до СРСР не виявляв. Ще більш прозахідний політик провів рішучу боротьбу з антиурядовим підпіллям. На парламентських виборах 1984 р. пропрезидентська народно - демократична партія здобула 70% місць, так було і в послідуючі роки виборів. У зовнішній політиці Мубарак виходив із постулату, що економічна та військова слабкість країни не полишають Єгипту іншого вибору, як зберігати союз із США та підтримувати мир з Ізраїлем. За такої політики Єгипет залишився другою в світі країною за обсягами отримуваної із США фінансової допомоги. Протягом 1975-1995 рр. США надали Каїру безоплатну допомогу загальним обсягом 35 млрд. доларів. Ізраїль вивів свої війська із Синайського півострова. Під час Ізраїльської агресії в Лівані 1982-1985 рр. Х. Мубарак не наважився розірвати дипломатичні відносини із Тель-Авівом, хоча і відкликав свого посла після різні палестинців у таборах Сабара і Шатіла поблизу Бейрута.
  Заколот 17 тис. працівників поліції у лютому 1986 р. уряд придушив. У 1979 р. Єгипет відновив дипломатичні відносини з більшістю арабських країн, у 1989р. відновлено його членство в ЛАД, а в 1991 р. повернуто її штаб-квартиру в Каїр.
  Успіхи в економіці скромніші. Не хватка хліба привела до дотацій бідним верствам населення, які щорічно перевищували прибутки від експлуатації Суецького каналу. Зростало населення (у 19888-1995 рр. з 50 до 60 млн. чол.), а це привело до росту безробіття. Тому майже 2 млн. єгиптян працювали за кордоном, ще декілька мільйонів покидали країну для сезонних заробітків. Неможливість багатьом категоріям населення отримали кваліфіковану медичну допомогу та освіту. Перенаселення міст - у Каїрі проживало 14 млн. жителів, військові видатки складали близько 30% бюджету.
  Міжнародний імідж Єгипту зріс завдяки участі країни у війні з Іраком 1991 р. (38 тис. солдат і офіцерів). Західні кредитори пробачили Каїру частину його 50 млрд. боргу. У 1992 р. єгиптянин Бутрос Галі (1992 р. н) став генсеком ООН.
  Незважаючи на найвищий відсоток безробіття в 1999 р. та зовнішній борг в 30 млрд. дол. єгиптяни підтримують президента. У 90-х рр. та на початку ХХІ ст. Для Мубарака головна проблема це ісламські терористи із угрупування „Аль Джамаа аль Ісламійя” („Ісламська громада”). Спроба вбивства Мубарака в 1996 р., залякування іноземців терактами в Єгипті щоб скоротити надходження від туризму (у 1996 р. вони склали 7,2 млрд. дол.) Найтрагічнішим був теракт 17 листопада 1997 р. в Храмі Хатшепсут в Луксорі. Загинуло 58 іноземних туристів та 4 єгиптські поліцейські. В останній час зростає єгипетська економіка через фінансові запозичення та відкриття нових покладів нафти і газу. За умов продовження ліберальних реформ Єгипет має всі шанси збудувати модерне та динамічне суспільство.
  Судан
  Одна з відсталих арабських країн півночі Африки отримала незалежність як унітарна демократична республіка 1 січня 1956 р. Перший уряд незалежної держави очолив Халіль. Він продовжив план реконструкції сільського господарства. На 1958 р. в долині Нілу нараховувалося вже 847 великих плантацій загальною площею 1,5 млн. федданів. У 1957 р. було введено в обіг національну валюту - суданський фунт прирівняний до єгипетського. Але нерівноправне положення південних районів привело до початку громадянської війни в 1958 р.
  До 70-х років ситуація в Судані була нестабільною, були військові перевороти, ішла громадянська війна на Півдні, мінялися уряди, у армії діяла група „ Вільних офіцерів". І якраз вони 25.05.1969 р. здійснили державний переворот, який очолив полковник, потім генерал майор Джафар Німейрі. Країна отримала назву Демократична Республіка Судан (ДРС).
  Не дивлячись на деякі заходи, ситуація в країні не ставала стабільною, відбувалися виступи народних мас, громадянська війна на Півдні. Все привело до нового військового перевороту і скинення Німейріу в 1985 р. Але і нові власті вже в 90-х р. ХХ ст. і на початку ХХІ ст. не зможуть поки що справлятися з цими проблемами як і з проблемою ісламського фундаменталізму, одним із центрів якого є Судан.
  Лівія
  Процес завоювання незалежності був непростим для Лівії. Країни антигітлерівської коаліції США, Великобританія, Франція, і СРСР розв’язували питання трьох частин Лівії-Кіренаїку, Триполітанію та Фецуан. Ідею єдиної держави підтримав Єгипет, а у серпні 1949 р. на користь об’єднання висловився Національний конгрес Триполітанії.
  Надання незалежності Лівії відбувалося при безпосередній участі ООН.25 листопада 1950 р. з представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі збори, які вирішили проголосити об’єднану країну монархією з федеративним устроєм. Королем Лівії став Ідріс Сенусі, створено уряд, прийнято конституцію.24.12.1951 р. Ідріс Сенусі проголосив створення унітарної держави - Об’єднаного королівства Лівії.
  Країна відстала з рядо-пленними порядками. Король більше займався теологією, кланова суперечка. У другій половині 50-х рр. соціально-економічна ситуація в Лівій змінилася в зв’язку з відкриттям на її території покладів нафти і газу. Передавши концесії на вибуток нафти західним, переважно американським компаніям, Лівія почала отримувати значні відрахування.55% лівійської території здано в оренду 14 нафтовидобувним компаніям - це вигідно бо Європа близько і не треба транспортувати нафту через Суецький канал. Протягом 1956-1961 рр. західні компанії вклали в розвиток лівійської нафтовибуткової галузі 800 млн. доларів.
  Промисловий видобуток нафти в Лівії почався 8 квітня 1959 р., а з вересня 1961 р. почався її експорт. Упродовж 1961-1969 рр., видобуток нафти в країні збільшився з 0,5 млн. до 150 млн. тон на рік в результаті чого Лівія вийшла на п’яте місце в світі за обсягами нафтовиботку. Прибутки від експортованого „чорного золота” у 1969 р. склали 1 млрд.175 млн. дол. Завдяки цьому ВНП Лівії упродовж 60-х. р. збільшився в понад 4,5 рази. У соціально-політичних перетвореннях різко зростав розрив між бідними та багатими верствами населення. Прибутки від експорту нафти осідали в кишенях заледве 0,9% населення країни. Почалося формування національної інтелігенції, в середовищі якої в наступні роки з’явилася антимонархічна опозиція.
  У суспільному житті Лівії особливу роль грала армія, в якій сильними були пронасерівські настрої. У 1964 р. військові створили організацію „Вільні офіцери юніоністи-соціалісти". Її очолив лейтенант Муамар Каддафі (1942 р. н). Організація ставила собі за мету здійснити антимонархічний переворот та соціально-політичні реформи за єгипетським взірцем. Офіцери були незадоволені небажанням короля втручатися в арабо-ізраїльський конфлікт.1 вересня 1969 р. вони вчинили державний переворот, арештували членів королівської родини, (король був у Греції на лікуванні) чинних чиновників. Влада у Ради військового командування, а країну проголошено Лівійською Арабською Республікою. Лідером держави став М. Кадафі, а його партія - Арабський соціалістичний союз (1972 р) єдиним політичним підґрунтям режиму. Головою АСС став М. Каддафі, який виступав за „арабський соціалізм та міжарабську солідарність у зовнішній політиці” Ідеологія АСС „третя теорія” Каддафі, яку він сформував у вигляді „зеленої книги". „Третя теорія” передбачала встановлення в країні „прямого правління народних мас" без посередництва партій та парламентської системи. „Третя теорія” критикувала капіталізм та комунізм і, оголошуючи головними рушіями історії націоналізм та релігію, пропонувала побудувати засноване на канонічних нормах Карану справедливе суспільство.
  Важливе місце в „третій теорії” займали морально-етичні моменти. Боротьба за „високу моральність" вилилася в Лівії в запровадження „сухого закону”, урядового припису жінкам ходити винятково в традиційному східному вбранні. При міністерстві зв’язку створено спеціальний цензорський відділ, працівники якого переглядали західні журнали, які надходили до країни, замазуючи чорною фарбою на жіночих фото все, за винятком обличчя. Соціальним законом заборонено цілуватися на вулицях причому заборона поширювалася і на подружні пари.
  Головним завданням внутрішньої та зовнішньої політики країни оголошено ліквідацію британських та американських військових баз, а також витіснення з економіки країни не лівійського капіталу. У березні 1970 р. Великобританія, а у червні того ж року США вивели свої війська з лівійської теорії.21 липня 1970 р. уряд М. Каддафі націоналізував майно 25 тис. італійців, які жили в країні ще з колоніальних часів. Конфіскацією оголошено компенсацію за італійську окупацію країни 1911-1943 рр. Згодом лівійський уряд націоналізував філії західних банків та страхових компаній. Найважливішим кроком військового уряду стала націоналізація нафтовидобувної промисловості.1 вересня 1973 р. оголошено закон, що встановлював норму представництва лівійського державного капіталу в нафтовидобувних підприємствах на рівні не нижче 51%. До 1974 р. повністю або частково націоналізовано лівійські філії „Шелл", „Тексако”, „Сокал”, „Філіпс" та інших нафтовидобувних концернів. До кінця 1975 р. державний сектор складав понад 75% обсягів ВНП.
  15 квітня 1973 р. М. Каддафі оголосив про початок „народної революції”, що мала на меті ліквідувати старі закони, очистити країну від „хворих елементів", до яких гуртом зараховано як комуністів та і ортодоксальних ісламістів, а також арабізувати культуру і суспільні відносини і протистояти експансії західної культури. Основою нової політичної системи стали „народні комітети", що мали відігравати роль органів народного самоврядування. У січні 1976 р. АСС було перейменовано Всезагальний народний комітет, що водночас отримав законодавчі повноваження. Через рік, у лютому-березні 1977 р. цей комітет затвердив нову структуру влади. Замість розпущеного військового уряду створено Генеральний секретаріат. Виконавча влада перейшла до Вищого народного комітету. М. Карафі, який очолив Генеральний секретаріат, був оголошений „революційним мислителем і вождем” Водночас 2 березня 1977 р. країна змінила назву на Соціалістичну Народну Лівійську Арабську Джамахірію. Слово „джамахірія" означає „пряме народне самоврядування". Ліквідувавши парламентські форми представництва та заборонивши діяльність будь-яких партій М. Кадаффі натомність створив постійно діючий Загальний народний конгрес та місцеві народні збори. Практичним впровадженням прямого управління держави народом займалися „революційні комітети", що мали необмежені повноваження щодо виявлення та покарання „підривних елементів", незадоволених революційними перетвореннями.
  Завдяки стабільному надходженню прибутків від продажу нафти, які в кінці 70-х рр. складали 20 млрд. дол. на рік, Лівія зуміла здійснити стрімкий ривок у економічному розвитку. Щорічний приріст обсягів господарського розвитку країни складав в середньому 28,8% у промисловості і 16% у сільському господарстві. Національний прибуток на душу населення в 1980 р. склав 10920 дол. За час першої п’ятирічки (1976-1980) було збудовано низку нафтопереробних заводів, підприємств легкої та харчової промисловості. У Місураті почалося спорудження найбільшого в Північній Африці металургійного комбінату. Значні кошти вкладено в розвиток поливного землеробства та пошуки води в пустельних зонах країни. Завдяки великим інвестиціям в сільське господарство на початок 80-х рр. Лівія почала майже повністю забезпечувати себе продуктами харчування.
  Економічна криза у світі початку 80-х рр. погіршила економічне становища Лівії. На 50% скоротився видобуток нафти, прибутки від її продажу впали у 1982 р. до 8 млрд. дол. на рік, інфляція сягнула 30%, що різко не спав життєвий рівень населення, уряд заборонив приватну торгівлю, приватні крамнички закрито крім тих, які торгують хлібом та овочами. Введено жорстокий режим економії.
  Зовнішня політика керованої Каддафі Лівії відзначалася незбалансованістю і навіть хаотичністю. Країна здійснила почергові спроби об’єднатися з усіма сусідніми з нею державами, а саме: з Єгиптом (похід 40 тис. чол. на Каїр, зупинені), Тунісом і Чадом (втручання у громадянську війну останньої).
  Погіршилися відносини Лівії і США, які вилилися у військові зіткнення, а після вибуху 5 квітня 1986 р. у дискотеці в Західному Берліні, де загинув американець США і Англія здійснила наліт на міста Тріпелі і Бенгазі.21.12.1989 р. лівійці підірвали літак над шотландським містечком Локербі і унаслідок катастрофи загинуло 259 осіб. У 1991 р. на Лівію накладено міжнародні санкції. В кінці 90-х р. Каддафі погодився видати підозрюваних у вибуху, одного суд виправдав, а другого засудив до довічного ув’язнення.
  Визнаючи допущені помилки у розвитку країни, М. Каддафі розпочав компанію за нормалізацію суспільного життя в Лівії, яка отримала назву „зеленої перебудови". У країні відновлено діяльність приватних підприємств, обмежено сферу діяльності ревкомів випущено частину політичних в’язнів. Хоча ліберальні реформи були швидко згорнуті через міжнародні санкції на Лівію за звинуваченням у підтримці міжнародного тероризму.
  Погіршилися контакти з арабським світом через підтримку Іраку у війні в Перській затоці. Країна потрапила в сувору ізоляцію. Тільки визнавши відповідальність за вибух американського аеробуса над Локері, та пообіцявши виплати родичам жертв по 10 млн. дол. компетенції за кожного вбитого (загалом 2,7 млрд. дол.), у вересні 2003 р. Лівії вдалося добитися остаточного зняття економічних санкцій.
  Туніс
  Після закінчення Другої світової війни французи розпочали в Тунісі обмежені реформи не бажаючи розставатися з цією країною. Ініціатором переговорів з Францією про майбутнє Тунісу стала партія „Новий Дестур” та її лідер Хабіб Бургіба (1903-2000). Його програма „почесний компроміс" передбачала низку реформ для забезпечення внутрішньої автономії. Французи не пішли на поступки, тунісці почали організовувати армію національного визволення, а колоністи бойову організацію „Червона рука".
  Переговори лідерів „Нового Дестуру" і представників Франції тривали аж до 20 березня 1956 р., коли було підписано угоду про повну незалежність Тунісу. Із-за війни в Алжирі Франція зберегла свої військові бази в Тунісі. На проведених 26 березня 1956 р. виборах до Національного зібрання Тунісу переміг „Новий Дестур”.14 квітня 1956 р. Х. Бургіба сформував перший уряд незалежного Тунісу.25 липня 1957 р. парламент висловився за скасування монархії. Туніс проголошено республікою, президентом якої став Х. Бургіба.
  Перші шість років незалежності внутрішня і зовнішня політика Тунісу була під сильним впливом війни в Алжирі. Туніс допомагав алжирському фронту національного визволення (ФАА), потім тут створеному ним уряду. Французька військова база в Бізерті була евакуйована в 1963 р. авторитет Тунісу серед арабських країн був великий про що свідчить перенесення в 1979 р. саме до Тунісу штаб-квартири Ліги арабських держав, а 1982 р. - штаб квартири ОВП,
  Після проголошення незалежності, аж до відставки Х. Бургіби 7 листопада 1970 р. влада в Тунісі перебувала в руках однієї партії „ Нового Дестуру", який у 1964 році було реорганізовано соціалістичну дестуровську партію (ПСД). Внутрішній курс Х. Бургіби відзначався поміркованістю і лібералізмом. Радикальні міри було прийнято у сільському господарстві, де у березі 1963 році було конфісковано 370 тис. акрів орних земель, що раніше належала європейським колоністам.60-80 х рр. сформувався культ „Батька нації" Х. Бургиби, який жорстоко розправлявся з опозицією та народними виступами як у 60-70-80 х рр. .7 листопада 1974 року за станом здоров’я 84 - річний „Батько нації" пішов у відставку, а новим президентом країни ста прем’єр-міністр Зін аль-Абідіна Бен Алі (1936 р. н). Його реформи отримали назву „політика нормалізації”. Слово „Дестур" остаточно зникло і з назви керівної сили країни, що почасти мало символізувати розрив із радикальними традиціями національно-визвольного руху середи ХХ ст. .
  Президент ініціював скасування закону про пожиттєве президентство й зробив низку інших кроків, спрямованих на демократизацію державного старту. З в’язниць випущено 2,5 тис. осіб, що відбували покарання за виступи середини 80-х. р., а також 626 учасників ісламського руху хоча багатьох із них скоро знову заарештували. У 90-х рр. уряд заборонив партію відродження, що була головною опозиційною силою ісламістів.
  Алжир
  Після Другої світової війни гарячою точкою міжнародних відносин став Алжир. Вже з травня 1945 р. почалося розгортання національно-визвольного руху лідером якого був Фархат Аббас. Було створено такі організації як демократичний союз Алжирського маніфесту (Ф. Аббас) у 1949 році в Каїрі штаб національно-патріотичного руху Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда Бен Белли (1918 р. н). У 1954 році алжирські патріотичні сили створили (ФНЛ), який очолив Ахмед Бен Белла. Уряд Єгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Збройні сили ФНЛ прийняли назву Армія національного визволення.
  Спочатку повстанням протистояла армія з 30 тис. солдатів та жандармів та Іноземний легіон з його штаб-квартирою. Антифранцузьке збройне повстання почалося 1 листопада 1954 р. Криваві акції під час війни були з обох сторін.
  Кількість військ задіяних в антипартизанських акціях досягла 225 тис. солдат і офіцерів.
  Алжирська криза привела до міжнародних кроків. США були незадоволені перекиданням французьких військ у Африку що послаблювало стратегічні тили НАТО. У самій Франції почалася затяжна урядова криза. Прихід до влади генерала де Голля дещо розрядив ситуацію. Генерал спочатку запропонував реформи в Алжирі, включення депутатів місцевого населення у французький парламент однак за збереження Алжиру у складі Франції. Водночас у Алжирі продовжувався збройний рух, який за відсутності А. Бен Белли очолив Ф. Аббас.
  Переживши еволюцію своїх поглядів Ш. де Голль у кінці 1959 р. схилився до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представникам корінного населення.29.01.1960 р. почалися франко-алжирські переговори, а 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського питання. За незалежність висловилися понад 65% учасників опитування в Алжирі та 75% у самій Франції.
  Дізнавшись про результати референдуму незадоволені офіцери французької армії створили Таємну військову організацію (ОАС), яка 21 квітня 1961 р. спробувала вчинити в Алжирі державний переворот. З допомогою перекинутих з метрополії військ заколот генералів провалився. У відповідь ОАС організувала у наступні роки 13 замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали винним за втрату Францією Алжиру.
  Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності почалися в Євіані 18 травня 1961 р. Після тривалої перерви сторони дійшли згоди і 18 березня 1962 р. підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На референдумі 1 липня 1962 р.91% населення проголосував за незалежність. Алжир погодився на трирічний перехідний період упродовж якого Франція зберігала на його території свій військовий контингент, колоністи отримували подвійне громадянство з правом подальшого вибору між французьким та алжирським, французи фінансували економічні програми відбудови країни. Важливим був пункт про спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі.
  Евіанська угода викликала надзвичайне незадоволення серед прихильників збереження „французького Алжиру”. ОАС розпочала компанію жорстокого терору, скерованого проти діячів ФАЛ та прихильників незалежності. У відповідь мусульманське населення спрямувало свій гнів на європейських мешканців країни. Унаслідок спровокованого терором ОАС, загострення національного протистояння лише з травня по липень 1962 р. з Алжиру виїхало 800 тис. європейських колоністів.
  Війна за незалежність коштувала життя близько мільйону алжирців, 2,5 млн. осіб стали біженцями, причому 500 тис. з них змушені були переселитися до Тунісу та Марокко. Унаслідок руйнування більшої частини промисловості, а також занепаду сільського господарства, на початку 60-х ррр.70% населення Алжиру не мало роботи.
  В такій ситуації у вересні 1962 р. Національне народне зібрання обрало А. Бен Беллу прем’єр-міністром, а прийнята наступного року конституція проголосила Алжир президентською республікою, а у вересні 1963 р. А Бен Белла став її першим президентом.
  Після закінчення національно-визвольної війни Алжир змушений був взятися за вирішення нагальних проблем економіки. Бракувало фахівців у промисловості із-за від’їзду європейців, багато вільних земель із-за цієї ж причини. Уряд дозволив селянам займати покинуті землі, а це становило майже 2 млн. га. орної землі. Єдина галузь, яка працювала і приносила країні валютні надходження була нафтовидобувна промисловість, яку продовжували контролювати французи.
  Нестабільним було і політичне становище: прикордонний конфлікт з Марокко, заколот в Кабілії, поява опозиції, авторитаризм президента. 19 червня 1965 року відбувся безкровний переворот, який змістив Бен Беллу.
  Новим президентом став Хуарі Бумедьєн (1927-1978), який отримав від Франції 400 млн. франків фінансової допомоги. У 1969 р. Алжир став членом ОПЕК. Уряд продовжував підтримувати добрі відносини із Францією, налагодив співпрацю із СРСР.
  27 грудня 1978 р. Х. Бунедьєн помер і став президентом міністр оборони Алжиру Шадлі Бенджедід (1929 р. н) Він взяв курс на зближення з США у 1986 р., нормалізував відносини з Лівією, 1988 р. з Марокко за Західну Сахару, це дозволило створити міждержавну організацію Союз Арабського Maгрібу до якої крім Алжиру увійшли Лівія, Туніс, Марокко, Мавританія.
  У 80-х рр. економічне становище Алжиру погіршилося із-за падіння цін на нафту. У 1989 р. прийнято нову конституцію, яка гарантувала багатопартійність. І першою був створений Ісламський фронт порятунку, який на місцевих виборах 1990 р. здобув 54% голосів виборців. Це дозволило їм встановити контроль над 32 із 48 провінційних парламентів країни. А в грудні 1999 р. на виборах в національний парламент Фронт виборов 188 з 430 мандатів. Алжир постав перед загрозою легального приходу до влади ортодоксального фундаменталістського режиму.
  Владу в свої руки взяли військові і сформували Верховну раду безпеки, новий тур голосування призначений на 16 січня відмінено, Ісламський фронт порятунку заборонено. Але ісламісти не здаються: починається терор, вбивства, збройна боротьба Озброєного ісламського угрупування, Ісламської Армії порятунку та Фронту ісламського джихаду. Терористичні акти в Європі. Лише до кінця 90-х рр. жертвами війни в Алжирі стало майже 60 тис. чол. .
  Вже президент Абд ель-Aзіз Бутефліка (1937 р. н) обраний в 1999 р. пішов на переговори з Ісламістами, випустив з в’язниць 5 тис. членів їх організації, бойовики припинили вогонь. За звинуваченнями в корупції з своїх посад було звільнено 48 префектів провінцій. Але громадянська війна відновилась в 2000 р. і припинилась тільки після нових поступок уряду, в Алжирі миру ще не має.
  Марокко.
  Ситуація в Марокко була схожа на ситуацію в Алжирі. Французький уряд не бажав надавати незалежності своєму протекторату. Активно за неї боровся султан М. Бен Юсуф, якого французи арештували і вислали на Мадагаскар. Використовувались, міжетнічні протиріччя. Національно-патріотичний рух очолила партія "Істікляль". Почався індивідуальний терор бойовиків із таємної Марокканської організації "Чорний півмісяць", а європейські колоністи створили свою таємну організацію "Союз боротьби за Французьку присутність". З серпні 1953 р. по липень 1954 р. марокканські партизани вчинили 355 збройних нападів та 390 актів саботажу.
  Загострення марокканського конфлікту змусило Париж піти на поступки.5 листопада 1955 р. Французький уряд офіційно визнав М. Бен Юсуфа визнав законним правителем Марокко, а наступного дня Франція погодилася визнати незалежність колишнього протекторату. Повернувшись з переговорів з Франції до Рабата султан 16 листопада створив уряд до якого ввійшли представники "Істіклялю" та Демократичної партії Незалежності. Звільнено політв’язнів, розширено права профспілок. Повномасштабну угоду Франція-Марокко, яка підтвердила незалежність підписану 2 березня 1956 р. Іспанія визнала Марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У січні 1957 р. султан М. Бен Юсуф прийняв титул короля під іменем Мухаммед V (1957-1961 рр)
  Король проводив помірковану політику відкидаючи радикальні заклики націоналістів із „Істиклялю". У травні 1960 р. король остаточно позбувся представників опозиційних партій в уряді і призначив самого себе прем’єр - міністром, заступником прем’єра став син короля Хасан Мулай (1929-1999 рр). Саме він фактично виконував обов’язки керівника уряду аж до самої смерті Мухаммеда V (1961 р)
  Молодий король вступив на престол у березні 1961 р. під іменем Хасан ІІ (1961-1999 рр) і зберіг за собою крісло прем’єра аж до парламентських виборів у листопаді 1963 р. Програма поміркованих реформ не сподобалась військовим і вони організували два замахи на Хасана ІІ (1971-1972 рр) і тільки стальні нерви врятували короля.
  У роки правління Хасана ІІ у зовнішній політиці Марокко відбулися важливі зміни з 70-х років Марокко почало проводити більш агресивну політику. Марокканські підрозділи брали учать у арабо-ізраїльській війні в жовтні 1973 р., а в листопаді 1975 р. загони армії вступили на територію Західної Сахари, потім її поділили з Мавританією. Кочове населення з допомогою Лівії та Алжиру створило військо-політичну організацію Народний Фронт визволення Сахари і Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРІО). Він у лютому 1976 р. оголосив незалежну Арабську Демократичну Республіку Сахари, яку ніхто не визнав. Перемир’я підписано 1991 р. проблеми економіки, інфляція, зовнішня заборгованість, безробіття все це викликало виступи у різних містах. У 90-х роках почалася приватизація, дещо скорочено зовнішній борг хоча і так великий - 15,2 млрд. дол. За участь у анти іракській коаліції захід пробачив Марокко 3,5 млрд. дол.
  23 липня 1999 р. Хасан помер і новим королем під іменем Мухаммеда VI (1963р) проголошено його сина. Всі проблеми попередньої влади залишилися, добивалися і в сільському господарстві: у 80-90 роках було після сильних посух. Покращилася ситуація з правами людини, що засвідчили демократично проведені у вересні 2002 р. парламентські вибори.
  Ізраїль
  Після закінчення Другої світової війни ситуація в Палестині різко загострилася, єврейські воєнізовані формування почали нападати на англійські війська, вчиняти терористичні акти, вибух в готелі "Цар Давид". Терор англійців нічого не дав. До вирішення Палестинської проблеми з серпня 1945 р. активно підключилися США. У вересні 1946 р. Лондон запропонував розділити Палестину на чотири частини, округи Негев та Єрусалим під прямим британським контролем і дві (єврейську та арабську) автономні держави під загальним британським правлінням. Обидві сторони цей план відкинули.
  Тоді Англія передала питання Палестини на розгляд ООН. Комісія з 11 держав наполягала на поділі країни на дві держави із збереженням міжнародного статусу Єрусалима.29 листопада 1947 р. ООН прийняла рішення №181 про припинення Британського мандату під Палестиною і поділ країни на дві самостійні держави. За проголосувало 33 держави, проти 13 та ще 10 утрималося.
  Згідно з прийнятою резолюцією арабську державу планувалося створити на території 11,1 тис. кв.км. (42,88% Палестини), де на початку 1947 р. мешкало 749 тис. арабів (у т. ч.22000 бедуїнів-кочовників) і 9520 євреїв, а єврейську на 14,1 кв.км. (56,47%) з 499 тис євреїв і 510 тис. арабів (у т. ч.105 тис. кочівників-бедуїнів). Єрусалим з околицями (0,65 території Палестини) з населенням 105,5 тис. арабів 99,7 тис. євреїв виділявся в спеціальну зону під міжнародним контролем. Планувалося співробітництво двох держав, а Лондон виведе війська з Палестини не пізніше 1 серпня 1948 р. а незалежність обох держав буде проголошено одночасно не пізніше 1 жовтня 1948 р. Тимчасова державна рада (уряд) євреїв з 14 на 15 травня 1948 р. проголосила незалежність держави Ізраїль.
  Перший уряд з 13 міністрів очолив лідер партії МАПАЙ голова Палестинського виконкому ВСО і "Єврейського агентства" Давид Бен Гуріон (1966-1973 рр.) через два дні президентом держави обрано лідера партії загальних сіоністів Хаїма Вейцмана (1874-1952). Створення незалежної єврейської держави стало можливо завдяки підтримці США та СРСР, які, керуючись власними інтересами, вважали позитивним послаблення британських впливів на Близькому Сході. Потім почалося арабо-ізраїльське протистояння.
  Перші парламентські вибори в Ізраїлі відбулися 25 січня 1949 р. За 120 депутатських місць внесених у виборчих перегонах змагалася двадцять одна партія. Найбільше голосів здобула Партія робітників Ізраїлю (МАПАЙ) - 46 депутатських мандатів. Ще одна робітнича партія (МАПАМ) виборола 19 мандатів і т.д. Майже тридцять років в країні встановлювалося домінування однієї робітничої партії МАПАЙ.
  У 1950 р. Ізраїль оголосив Західний Єрусалим своєю столицею, куди переїхали всі міністерства за винятком міністерства закордонних справ, яке змушене було залишитися Тель-Авіві, щоб підтримувати контакт з закордонними посольствами. Міжнародне співтовариство не визнало цього одностороннього кроку ізраїльського уряду, продовжуючи вважати столицею Тель-Авів.
  Війна 1948-1949 рр. коштувала ізраїльтянам досить значних жертв. Знищено більшість насаджень цитрусових, сильно постраждали хімічні підприємства Мертвого моря. У боях з арабами загинуло близько 6000 осіб, що склало майже 1% тогочасного єврейського населення країни, але це компенсувалося еміграцією. В 1950 р. кнесет прийняв "Закон про повернення" за яким до країни мав право повертатися будь-який єврей світу. До кінця 1951 р. до Ізраїлю пересилилися 687 тис. осіб. в т. ч. понад 300 тис. із арабських та мусульманських країн. До Ізраїлю повністю пересилилося єврейське населення Ємену - 44,5 тис. Іраку - 130 тис. Лівії - 33 тис. осіб. У 1958 р. населення Ізраїлю сягнуло 2 млн. осіб. За станом на 1961 р., 69% приросту населення країни складали переселенці, й тільки 31% діти, які народилися в єврейській державі.
  Країна була мала, бідна, економічно відстала. Соціальну напругу створювала конкуренцію між євреями із африканських та азійських країн (сефардами) та репатріантами із Західної та Східної Європи (ашкеназі). Приріст населення серед сафардів був значно більшим, але ашкеназі домінували в уряді та адміністративних органах. До 1974 р. всі прем’єр-міністри та президент Ізраїлю були ашкеназі, походили з України, Білорусії, Польщі та Росії. Все це викликало соціальну напругу в країні.
  Пішов процес відродження івриту, щоб прискорити інтеграцію репатріантів. У 1953 р. було створено Академію івриту.
  У перші роки незалежності економіка країни трималася, головним чином завдяки зарубіжним фінансовим вливанням. Міжнародні єврейські організації надавали Тель-Авіву щорічні субсидії в 250 млн. дол. Німеччина в 1953 р. почала виплачувати ізраїльтянам значну фінансову допомогу, як компенсації за геноцид євреїв нацистами. За 1948 - 1952 р.р. Ізраїль отримав величезну суму допомоги 2,5 млн. дол. Навколишнє оточення Ізраїлю створювало свої проблеми, торгівля не розвивалася, нафти немає і т.д.
  Після смерті першого президента країни Х. Вейцмана в 1952 р. його наступником став Іухак Бен-Цві (1874-1963), який перебував на цьому посту до 1963 р. У грудні 1953 р. прем’єр-міністру Д. Бен-Гуріону прийшлося піти у відставку через релігійні суперечки між партіями, що до освіти і служби жінок в армії та через різке погіршення міжнародного іміджу країни, коли відбулося масове вбивство ізраїльськими солдатами мирних жителів Йорданії. Через два роки він повернувся, а вже назрівав новий конфлікт з єгиптянами.
  У 1963 р. наступним керівником Ізраїльського уряду став Леві Єшкол (1895-1969), що перебував на цьому посту до самої смерті. Політика його кабінету була поміркованою, він покращив відносини з СРСР, мирними вони були з Каїром, напруженими з Сирією та Йорданією. Значного розвитку набуло сільське господарство, Ізраїль уже навіть вивозив цитрусові, банани, бавовну, виноград, фрукти, яйця та молочні продукти.
  Протягом 1950-1969 рр. обсяги індустріального розвитку країни збільшилися в 5 разів. Левову частку експорту складала продукція, що вимагала високоточної праці або ж виняткового професійного вміння. Так, наприклад у 1966 р. вартість експорту оброблених брильянтів склала 35,5% прибутку від вивозу товарів за кордон. У 1950 - 1972 рр. приріст ВНП Ізраїлю складав по 10% щороку, уряд подолав безробіття. У 1953 році в країні було 10% безробітних, а 1967 р. лише 7% ізраїльтяни не мали постійного місця роботи.
  Великими були успіхи Ізраїлю в сфері освіти та розвитку науки. У 1949 р. в країні існувало два університети в яких навчалося 1600 студентів, до 1973 р. кількість університетів досягла семи, а кількість студентів збільшилася до 47 тис. На освіту виділялося 7% ВНП щороку. З’явилося приватне машинобудування, дослідження в багатьох галузях науки і техніки, в т. ч. ядерної фізики, створено власну атомну бомбу в науково-дослідному центрі Дімона в пустелі Негев. З 1965 р. у країні функціонувало телебачення, в 1975 р. Ізраїль посів 2 місце в освіті за кількістю публікованих на одну особу книжок.
  Важливе місце в соціальній політиці уряду приділялося збереження пам’яті про жертви світового єврейства, понесені під час Другої світової війни. У 1953 р. в країні створено інститут вивчення Голокосту "Яд Вашем". У 1960 р. в Аргентині ізраїльтяни викрали нацистського злочинця Адольфа Ейхмана, судили його в Єрусалимі і за вироком суду повісили.
  Арабо-Ізраїльське протистояння заставляло уряд дбати про оборону. Після Суецького конфлікту головним постачальником зброї для Ізраїлю стала Франція - реактивні винищувачі "Містер". У 1962 р. США продали Тель-Авіву ракети "Хок", в 1964 р. Західна Німеччина експортувала ізраїльтянам модернізовані італійцями американські танки "Паттон". А в 1966 р. Тель-Авів одержав американські штурмовики "Скайхок". У 80-х роках Ізраїль почав випускати власну високотехнологічну техніку: літаки, ракети, танки.
  Війна 1967 р. радикально змінила міжнародне становище Ізраїлю. Дипломатичні відносини розірвали всі комуністичні країни (крім Румунії). На озброєння витрачалося 6 млрд. дол. ., хоча економіка розвивалася досить добре, а ВНП в перерахунку на душу населення зріс з 1 тис. дол. в 1967 р. до 2800 дол. у 1973 р.
  Після смерті Л. Єшкола наступним Ізраїльським прем’єром стала жінка Голда Меїр (1898-1978). Це був єдиний блок робітничих партій - Коаліція праці (МААРАХ), який утворив уряд. Противники уряду з правого табору створили в 1973 р. коаліцію під назвою "Лікуд" (об’єднання), головну роль в "Лікуді" відігравала партія "Херут". У наступні роки саме "Лікуд" зумів усунути від влади “робітничі” уряди.
  Наступна арабо-ізраїльська війна 1973 р. поставила перед ізраїльським суспільством складну дилему. Населення почало розуміти безперспективність протистояння, витрати значних коштів, погіршення міжнародного іміджу країни. На виборах 1973 р. Коаліція праці отримала 51% голосів і вину за війну поклали на міністра оборони М. Даяна та прем’єра Г. Меїр. Обоє змушені були піти у відставку.
  Новим керівником уряду став представник МААРАХ Іцхак Рабин (1922-1995). перший лідер Ізраїлю, який народився в Палестині. На оборону уряд виділив 40% бюджету. У 1975 р. Ізраїль став асоційованим членом ЄЕС. На виборах 1977 р. переміг блок Лікуд.43 депутатських місця в союзі з дрібними партіями сформував різношерстний уряд, який очолив колишній керівник терористичного угрупування "Ігрун цвай леумі" Менахем Бегін. (1913-1992). головним дипломатичним успіхом уряду було укладення Кемп-Девідської мирної угоди з Єгиптом і обмін посольствами. Успіх Ізраїлю: країна позбулася війни, із найсильнішим з арабських сусідів, але водночас пересварила між собою майже всі арабські держави.
  У 80-х роках кризу в економіці довелося загальмувати, цьому сприяли падіння цін на нафту та зростання фінансової допомоги з боку США. Вашингтон передав Тель-Авіву 1,8 млн. дол. а в 1983 р. вже 2,5 млн. дол. сприяла цьому і громадянська війна в Лівані. Коли центри підприємницької та фінансової активності почали переміщуватись з Лівану до Ізраїлю.
  У самому Ізраїлі продовжується розбудова єврейських поселень на окупованих арабських територіях, де вже мешкало 25 тис. поселенців. Посилилися релігійні ортодокси: за неробочу суботу між ними і прихильниками світського шляху у розвитку країни доходило до сутичок.
  Значне обурення в Ізраїльському суспільстві викликали ексцеси, яких допускали військові під час Ліванської війни, особливо після вбивства мирних поселенців у таборах Сабра і Шатила християнами.250 тис. демонстрація 25 вересня 1982 р. на вулицях Тель-Авіва звинуватила в цьому міністра оборони А. Шарона, відбулися сутички з прихильниками “Лікуда".
  У 80-х роках у Ізраїлі були коаліційні уряди, які почергово очолювали Іцхак Шамір та Шимон Перес. Але уряди виявилися безсильними перед фінансовою катастрофою. Інфляція склала 400%, зовнішній борг сягнув 23 млрд. дол., торговий дефіцит 4 млрд. дол., зростало безробіття. Почалося закриття нерентабельних підприємств, скорочувалися бюджетні видатки, заморожено зарплату, встановлено фіксований курс шекеля. У кінці 80-х р. інфляція знизилася до 20%. Ізраїль почав продавати зброю власного виробництва - збудовані на основі викрадених креслень французького "Міража", винищувачі "Квір" (Орел) та ракети "Габріель". В окремі роки країна продавала зброю на мільярд дол. .: Колумбії, Еквадору, Заїру навіть Ірану.
  Міжнародне становище Ізраїлю в кінці 80-х р. серйозно ускладнилося через два шпигунських скандали. Керівник Ізраїльського дослідного центру, який виїхав до Великобританії, на прес-конференції заявив. Що Ізраїль вже 20 років володіє ядерною зброєю, це був Мордехай Вануну, потім у Ізраїлі його засудили до довічного ув’язнення, а американський розвідник теж засуджений до довічного ув’язнення передавав ізраїльтянам таємну інформацію, отже шпигував Тель-Авів за своїм найголовнішим союзником.
  У 90-х р. коаліція правих та робітничих партій розпалася. Причиною стало ставлення до Палестинської проблеми МААРАХ. Схилялись до концепції "мир в обмін на землю", а праві відстоювали концепцію "мир в обмін на мир" і кардинально не погоджувались віддати окуповані арабські території, адже репатріантам з СРСР, яких у 1990-1991 рр. прибуло 330 тис. потрібна була земля.
  Вибори червня 1992 р. показали, що МААРАХ зміг повернути собі довіру населення і прем’єром став Іцхак Рабин. Покращилася економічне становище, Вашингтон щороку виділяв Тель-Авіву 3 млрд. дол., почалося врегулювання відносин з Палестинцями. Після проведення в Норвегії таємних переговорів торік в Вашингтоні 13 вересня 1993 р. було підписано угоду про поетапне створення Палестинської автономії на частині окупованої території. За це дипломатичні відносини з Ізраїлем відновила Росія, КНДР, Ватикан та кілька арабських держав. У липні 1994 р. у Сектор Газа зміг повернутися Я. Арафат. Але Ізраїль зберігав на Західному березі Йордану контроль над військовими об’єктами та 144 європейськими поселеннями, в яких проживало майже 150 тис. осіб.
  Арабо-ізраїльське непорозуміння викликало спротив як серед радикалів з арабського табору так і серед Ізраїльських екстремістів. Під час великого мітингу в Тель-Авіві 4 листопада 1995 р. ізраїльський студент - юрист із радикально - екстремістського угрупування вбив прем’єра І. Рабина. Пост керівника уряду зайняв Ш. Перес. До законодавства було внесено зміни згідно з якими з 1996 р. ізраїльський прем’єр почав обиратися шляхом прямих виборів.
  У другій пол. .90-х років та на поч. ХХІ ст. прем’єрами були лідер “Лікуду" Беньямін Нетаньяху. (1949 р. н), Єгуд Барак (1942 р. н), військовий та з 2000 р.А. Шарон. Посилилися релігійні протиріччя, виступи ортодоксів іудаїзму у 2000 р. почалася “друга інтифада” палестинців, але Шарон був змушений піти на угоду з палестинцями в 2004 р. - початку 2005 р. особливо після смерті лідера ОВП Я. Арафата у листопаді 2004 р. та обрання на цей пост поміркованого Махмуда Аббаса. Почалося поступове виведення військ з території палестинської автономії.
  Економіка сучасного Ізраїлю демонструє стабільність, однак слід зважити на той факт, що порівняно з іншими країнами світу Ізраїль користується найбільшими обсягами припливу зовнішнього капіталу. В технічному плані країна давно випередила багато розвинутих держав. Ізраїль є одним з розвинутих лідерів у галузі комп’ютерного програмування, біотехнологій, розвитку альтернативних галузей економіки. Винятково високим є в Ізраїлі рівень життя. В перерахунку на одну особу ВНП країни складає в середньому 14 - 15 тис. доларів на рік.
  У соціальному плані країна є унікальною через химерне поєднання в єдиній державі кількох моделей розвитку, світської та ортодоксально-релігійної. Двома полярними символами суспільного розвитку сучасного Ізраїлю може слугувати релігійні ортодокси, які по суботах закладають каміння в автомобілі, що їздять Єрусалимом, незважаючи на шабат, та Дана Інтернешнл - ізраїльський трансвестит Ярон Коян, який здобув в 1998 році Гран-прі на міжнародному конкурсі пісні Євробачення в Бірмінгемі.
  Головною проблемою Ізраїлю є Палестинське питання. Лише після справедливого вирішення цієї пекучої проблеми можна очікувати реалізації всіх потенційних можливостей розвитку Ізраїльського суспільства.