Через дві години після арешту Тимчасового уряду II Всеросійський з'їзд Рад ратифікував два основних декрети, підготовлених Леніним. У Декреті про мир говорилося: ...робітничий і селянський уряд, який був створений революцією 24-25 жовтня і спирається на Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, пропонує всім воюючим народам та їх урядам почати негайно переговори про справедливий демократичний мир. Крім того, новий уряд вирішив відмінити таємну дипломатію і опублікувати секретні договори, укладені царським і Тимчасовим урядом.
  Насправді декрет був адресований не урядам, а швидше міжнародній громадській думці і свідчив про бажання нової влади підірвати світову систему держав, яка склалася на той час. Великі держави не могли прийняти пропозицію, висунену більшовиками. Декрет свідчив, що мир «без анексії і контрибуцій» означає загальну відмову від будь-якого панування, нав'язаного народам Європи або Америки. Це було не чим іншим, як закликом до руйнування колоніальних імперій. Більшовики сподівалися, що обнародування декрету (на який фактично ніхто не звернув уваги), підкріплене їх перемогою (яка справила більше враження), викличе заворушення, достатні, щоб змусити уряди шукати миру. Декрет свідомо виходив за рамки традиційної дипломатії, він був розрахований на перемогу революції в Європі. Союзники Росії відмовилися розглянути ці пропозиції і визнати новий уряд, приречений, на їх думку, на швидке зникнення. Вільсон у своїй відповіді нагадав про «14 пунктів» і відмовився від сепаратного миру з центральними державами, а ті, зацікавлені в тому, щоб отримати свободу дій на сході, дали зрозуміти, що згодні па переговори з більшовиками.
  Через кілька тижнів до Декрету про мир додався ще один документ декларація прав народів Росії, який також різко виходив за рамки існуючих норм, оскільки засновувався на принципі революційного звільнення народів. Декларація проголошувала рівність і суверенність народів колишньої Російської імперії, їх право на вільне самовизначення, аж до відділення, скасування всяких національних та релігійних привілеїв і обмежень.
  Декрет про землю, прийнятий 26 жовтня, узаконював те, що було зроблено починаючи з літа численними земельними комітетами: вилучення земель у поміщиків, царського дому і заможних селян. Його текст включав наказ про землю, підготовлений есерами на базі 242 місцевих наказів: «Приватна власність на землю відміняється назавжди. Всі землі передаються у розпорядження місцевих Рад». Есери заявили протест: більшовики вкрали їх програму.
  «Нехай так, - відповів їм Ленін. - Чи не все одно, ким він складений, але. як демократичний уряд, ми не можемо обійти постанову народних низів, хоч би з нею були не згідні. У вогні життя, застосовуючи його на практиці, проводячи його на місцях, селяни самі зрозуміють, де правда... Життя - кращий вчитель, а воно покаже, хто правий, і нехай селяни з одного кінця, а ми з іншого кінця будемо вирішувати це питання... У нашому дусі, чи в дусі есерівської програми, - не в цьому суть. Суть у тому, щоб селянство отримало тверду впевненість у тому, що поміщиків у селі більше немає, нехай самі селяни вирішують всі питання, нехай самі вони влаштовують своє життя».
  Згідно з Декретом про землю, кожна селянська сім'я повинна була отримати в середньому по дві-три десятини землі. Надбавка значна, але, в той час мало значуща, оскільки за відсутністю худоби і техніки земля не могла бути оброблена. Проте, протягом кількох місяців престиж більшовиків у селі досяг вищої точки (про це свідчить збільшення числа сільських партійних осередків у перші місяці 1918 р.). Селяни, звичайно, не дочекалися декрету, щоб вершити «свою» революцію, однак він укріпив їх у переконанні, ніби більшовики, про яких поки тільки чули, ( тими «максималістами», які схвалюють їхні дії.
  26 жовтня Ленін заявив, що новий режим буде засновуватися па принципі «робітничого контролю». Декрет від 27 листопада визначив його форми. Теоретично робітничий контроль повинен був здійснюватися всіма трудящими підприємства через виборний заводський комітет, а також перебуваючих при ньому представників адміністрації та інженерно-технічних працівників. Трудящі отримували доступ до бухгалтерських книг, складів, могли контролювати обґрунтованість найму та звільнень. Цей декрет як би узаконював стан речей, реально існуючий на багатьох підприємствах із літа 1917р. Практично ж він усував заводські комітети від управління підприємствами. Вони тепер входили до ієрархічної структури, де більшість складали люди, далекі від проблем робітничих комітетів. При кожній міській Раді була створена Рада робітничого контролю, яка складалася з представників профспілок і кооперативів. їх вищим органом була Всеросійська Рада робітничого контролю. Структура її узаконювала поглинання заводських комітетів профспілками і Радами, де заправляли більшовики.
  Перший З'їзд профспілок (7-14 січня 1918 р.) повинен був підтвердити підкорення завкомів профспілкам. У остаточній резолюції, представленій більшовиком Лозовським, зазначалося, що контроль над виробництвом ні в якій мірі не означає переходу даного підприємства в руки трудящих. Останній пункт недвозначно свідчив про те, що заводські комітети і комісії профспілкового контролю повинні підкорятися інструкціям, які надходили від Всеросійської Ради робітничого контролю.
  Насправді ця Рада жодного разу не збиралася як самостійний орган. Від самого початку вона влилася у Вищу Раду Народного Господарства (ВРНГ), створену декретом від 15 грудня. На неї покладалася задача по перевірці економічної діяльності держави, централізації і керівництву всіма економічними органами і підготовці економічних законів. Вона підкорялася безпосередньо уряду і мала подвійну структуру: вертикальну (главки - центральні органи, які керували роботою різних галузей промисловості) і горизонтальну (раднаргоспи або регіональні Ради народного господарства). ВРНГ володіла великими повноваженнями: могла конфісковувати, придбавати, опечатувати будь-яке підприємство. її співробітниками стали представники різних міністерств (народних комісаріатів з економіки), яким допомагали «буржуазні спеціалісти». Залучення радянською державою «буржуазних спеціалістів» передбачалося Леніним (у «Чергових задачах Радянської влади») як «компроміс», необхідний, оскільки комітети робітничого контролю, Ради і заводські комітети не вміли «організувати виробництво». Робітничий контроль заводських комітетів був витіснений профспілками і Радами, а потім установами ВРНГ. Робітничий контроль, який вівся дуже невміло, на деяких підприємствах в період червня-жовтня 1918 р. змінився державним «робітничим контролем» над самими робітниками, «нездібними організуватися».
  Робітники не зрозуміли того, що відбувається: для них головним було, що колишній господар переможений і визнані заводські комітети. Крім того, на п'ятий день після революції був, нарешті, урочисто проголошений 8-го-динний робочий день, заборонявся дитячий труд, стала обов'язковою виплата допомоги по безробіттю та хворобі.
  14 грудня уряд підписав перший декрет про націоналізацію ряду промислових підприємств. За твердженням С. Маля, перші націоналізації (мова йде про 81 підприємство, націоналізоване до березня 1918 р.) санкціонувалися з ініціативи на місцях. Ця націоналізація була, передусім, мірою покарання і заздалегідь не планувалася, па відміну від тієї, яка стала систематично проводитися з літа 1918 р. Управління націоналізованими підприємствами було виведене з-під робітничого контролю і передане главкам ВРНГ. На великих підприємствах главки призначали «комісарів» (представника державної влади) і двох директорів (технічного та адміністративного). Адміністративний директор, названий потім «червоним» (зазвичай член партії, яким часто був робітник або майстер цього підприємства), підтримував відносини із заводським комітетом. За відсутністю «інженерно-технічних кадрів пролетарського походження», технічним директором ставав колишній інженер або керівник підприємства. Якщо промислові підприємства націоналізовувалися поступово, то великі банки, які припинили всі операції і розрахунки, відразу ж із 27 грудня стали об'єктом державної націоналізації. У січні 1918 р. чеки, що належали їм і акції були конфісковані, а державна заборгованість (всього 60 млрд. руб., з них 16 млрд. - зовнішнього боргу) анульована.
  Крім основних вищезазначених декретів, уряд, який засідав по п'ять шість годин кожний день, у перші тижні свого існування прийняв ряд реформ. Ось найбільш важливі з них: скасування старорежимних чинів, титулів і нагород, а також нерівності звань; виборність суддів; створення революційних трибуналів, зокрема трибуналу, який займався «злочинами друку»; визнання цивільного шлюбу; обговорення закону, який полегшував процедуру розлучення; секуляризація цивільного стану; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; перехід на григоріанський календар з 1 (14) лютого 1918 р.
  Уряд, створений 26 жовтня па II з'їзді Рад, складався виключно з більшовиків. Очолювана Леніним Рада Народних Комісарів (Раднарком) включала в себе 15 комісарів: Риков відповідав за внутрішні справи, Троцький за зовнішню політику, Луначарський - за народну освіту, Сталін за національну політику, Антонов-Овсієнко - за військове відомство і т.д. Есери та меншовики відмовилися бути присутніми па засіданні обраного з'їздом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) па знак протесту проти більшовистського акту насильства. Таким чином, уряд Леніна визнали тільки більшовистські делегати, ліві есери та кілька делегатів від дрібних угруповань, які підтримали повстання. У ВЦВК були обрані 67 більшовиків і 29 лівих есерів. 20 місць було залишено для меншовиків та есерів на той випадок, якщо вони повернуться на з'їзд.
  Поки створювався новий уряд, ПВРК, па чолі якого стояли маловідомі політичні діячі, прийняв ряд жорстких заходів, які відображали низову концепцію «демократії»: були закриті сім газет («День» - щоденне видання помірних соціалістів, «Мова» - щоденне видання кадетів, «Новий час» - найбільша щовечірня газета, «Вечірній час», «Російська воля», «Народна правда», «Біржові відомості»), встановлений контроль над радіо та телеграфом, розроблений проект вилучення пустих приміщень, приватних квартир та автомобілів. Через два дні закриття газет узаконив декрет, який залишав за новою владою право припиняти діяльність будь-якого видання, «що сіє неспокій в розумах і публікує явно помилкову інформацію».
  Проти цих жорстких заходів і тотального захоплення влади більшовиками росло невдоволення, в тому числі всередині партії більшовиків. Першим виступив Виконком Всеросійської Ради селянських депутатів, який знаходився в руках есерів; за ним пішли меншовики та есери з Петроградської Ради, інші організації. Вони закликали народ об'єднуватися навколо Комітету захисту батьківщини і революції, який зібрався у Петроградській думі, єдиній організації, яка представляє всі верстви населення. Цей Комітет заявив про те, що він бере на себе тимчасові повноваження до скликання Засновницьких зборів.
  Як тільки з'ясувалося, що новий режим виражає волю більшовистської партії, а не Рад, частина прихильників повстання різко змінила свою позицію. Меншовики-інтернаціоналісти та ліві есери, які об'єдналися навколо газети «Нове життя», що видавалася Горьким і анархо-синдикалістської газети «Знамено труда», підтримуваної Бундом і Польською соціалістичною партією, виступили за утворення соціалістичного революційного уряду, який складався б не тільки з більшовиків. Ця течія отримала підтримку численних робітничих профспілок, Рад, заводських комітетів. Рада Виборзької сторони, яка беззастережно підтримувала більшовиків із квітня, опублікувала відозву, підписану і меншовиками і більшовиками, про формування коаліційного соціалістичного уряду.
  Керівництво «соціалістичною» опозицією взяла на себе профспілка залізничників, де більшовики завжди були в меншості. Не бажаючи брати участь у «братовбивчій боротьбі», профспілка направила владі ультиматум (29 жовтня), вимагаючи утворення соціалістичного уряду, звідки були б виключені Ленін і Троцький, і загрожувала загальним страйком залізничників.
  З питань свободи друку і створення коаліційного соціалістичного уряду думки більшовиків розділилися. Одинадцять членів уряду і п'ять членів Центрального Комітету партії (Каменєв, Зинов'єв, Риков, Милютін, Ногін) подали у відставку на знак протесту проти «підтримки чисто більшовистського уряду за допомогою терору». Ленін же назвав «інцидент» зрадою кількох «окремих інтелігентів». Насправді в жовтні, так само як і в липні, до захоплення влади і після, йшла боротьба двох внутрішньопартійних концепцій більшовизму. Більшовистська дисципліна виявилася таким же далеким від реальності міфом, як і так звана «влада Рад». Опозиція більшовиків-«дисидентів» продовжилася, однак, недовго. ЦК зажадав, щоб опозиціонери змінили свою думку, пригрозивши виключенням із складу ЦК. Зинов'єв підкорився 9 листопада. Інші протрималися до ЗО листопада і також визнали свої помилки. Рим часом, під тиском залізничників, Ленін уклав договір про спільні дії з лівими есерами. Меншовистські та правоесерівські делегати були виведені з Виконкому II Всеросійського з'їзду Рад селянських депутатів 26 листопада 1917 р. Внаслідок цієї спільної акції ліві есери увійшли до уряду. Склад його був тимчасовим, оскільки, на загальну думку, тільки Засновницькі збори, які повинні були зібратися в січні, могли призначити законний і представницький уряд, здатний примусити більшовиків піти на поступки.
  До жовтня більшовики постійно звинувачували Тимчасовий уряд у затягненні скликання Засновницьких зборів. Не говорити про це вони не могли. Представляється малоймовірним, що Ленін заздалегідь вирішив розпустити Засновницькі збори, хоча Суханов стверджує, що ще у Швейцарії Ленін називав Засновницькі збори «ліберальним жартом». Проте, з жовтня місяця Ленін багато разів повертався до ідеї, висуненої Плехановим в 1903 р., суть якої в тому, що успіх революції - це «вище право», що стоїть навіть над загальним виборчим правом. Природно, будь-які вільні вибори до Засновницьких зборів перетворилися б на перемогу есерів над більшовиками, тому що основну масу виборців складали селяни. Заохочуючи експропріацію, більшовики завоювали деяку довіру частини селян, але аж ніяк не більшості. Із 41 млн. чоловік, які проголосували на виборах у грудні 1917 р., за есерів віддали свої голоси 16,5 млн., за різні інші помірні соціалістичні партії - трохи менше 9 млн., за різні національні партії 4,5 млн., за кадетів - менше 2 млн., за більшовиків - 9 млн. Із 707 обраних до Засновницьких зборів депутатів 175 складали більшовики, 370 - есери, 40 - ліві есери, 16 - меншовики, 17 - кадети і більше 80 - «різні». У цій ситуації ліві есери та більшовики відкрито розглядали питання про розпуск Засновницьких виборів. Марія Спиридонова, лідер лівих есерів, роз'яснювала, що Ради «показали себе найкращими організаціями для вирішення всіх соціальних протиріч...». Від імені петроградських більшовиків Володарський заявив про можливість «третьої революції» у випадку, якщо більшість Засновницьких зборів буде противитися волі більшовиків. 11 грудня уряд звинуватив кадетів у підготовці державного перевороту, призначеного на день відкриття Засновницьких зборів, і арештував основних керівників партії. Проти застосування силових заходів по відношенню до Засновницьких зборів були заперечення і всередині партії більшовиків (Каменєв, Ларін, Милютін, Сапронов). У «Тезах про Засновницькі збори» Ленін, зокрема, писав: «Всяка спроба, пряма або непряма, розглядати питання про Засновницькі збори з формально-юридичної сторони, в рамках звичайної буржуазної демократії, поза урахуванням класової боротьби і громадянською війни, є зрадою справі пролетаріату і переходом на точку зору буржуазії».
  До відкриття Засновницьких зборів 5 січня 1918 р. більшовики підготували простору «Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу», яка повторювала резолюції з'їзду Рад по аграрній реформі, робітничому контролю і миру. Один із пунктів декларації, зачитаної Свердловом, свідчив: «Засновницькі збори вважають, що їхні задачі вичерпуються встановленням корінних основ соціалістичного перевлаштування суспільства». Делегати відкинули цю заяву про капітуляцію і 244 голосами проти 153 обрали головою есера В.Чернова, а не М. Спиридонову, яку підтримували більшовики. Крім того, Засновницькі збори відмінили жовтневі декрети. Тоді на засіданні Ради Народних Комісарів більшовики зажадали негайного розпуску Засновницьких зборів. Ліві есери заявили про необхідність альтернативи: нові вибори або негайне об'єднання сил, опозиційних Засновницьким зборам, у Революційні збори. ВЦВК також висловився за розпуск. Наступного дня, 6(19) січня червоноармійці, що чергували біля дверей залу засідань, не допустили туди делегатів Засновницьких зборів, які були оголошено розпущеними. Це свавілля не викликало в країні особливого відгуку. Лише окремі петроградські есери спробували вчинити озброєний опір, але він потерпів фіаско. Війська, вірні більшовикам, відкрили вогонь по кількох сотнях беззбройних демонстрантів, які протестували проти розпуску Засновницьких зборів, що обурило демократів, помірних соціалістів, деяких більшовиків. Громадськість залишилася байдужою. Досвід парламентської демократії продовжився всього кілька годин.
  Із постійно діючого органу ВЦВК перетворився па той, що скликається періодично: він збирався вже раз на два місяці, втратив можливість анулювати «термінові» декрети, які приймалися Раднаркомом. Президія ВЦВК, яка повністю контролювалася більшовиками, стала постійно діючим органом. Вона монополізувала всі функції контролю, володіла правом підтверджувати рішення Раднаркому і призначати народних комісарів, які пропонувалися Раднаркомом.
  «Влада знизу», тобто «влада Рад», яка набирала силу з лютого по жовтень, через різні децентралізовані інститути, створені як потенційне «протистояння влади», почала перетворюватися на «владу зверху», привласнивши собі всі можливі повноваження, використовуючи бюрократичні заходи і вдаючись до насильства. Тим самим влада переходила від суспільства до держави, а в державі до партії більшовиків, які монополізували виконавчу і законодавчу владу. Ще деякий час в Радах знаходилися небільшовики, але ще до того, як була заборонена їх діяльність, до їх думки перестали прислухатися.

Першочерговою задачею нового режиму було укладення миру, до якого прагнула переважна більшість населення. З грудня 1917 р. почалися переговори про перемир'я між радянською делегацією (очолюваною Іоффе, Каменевим і Радеком, до яких потім приєднався Троцький) і делегаціями центрально-європейських імперій. 15 грудня було підписано перемир'я на чотири тижні з подальшим поновленням пере говорів. На першому етапі (3-22 грудня) мова йшла про застосування принципу права народів на самовизначення на західних рубежах Росії. 22 грудня німецька делегація дала зрозуміти, що, на її думку, на територіях Російської імперії, зайнятих німецькою армією (Галичина, Литва, Латвія, Естонія, Польща), народи вже виразили свою волю на користь Німеччини. Така позиція спричинила першу паузу в переговорах. 9 січня до Брест-Литовська для повноправної участі в переговорах прибули представники Української Ради, яка стала незалежним урядом. Оскільки між більшовиками та центрально-європейськими державами велася «пропагандистська війна» з національного питання, Троцький був вимушений визнати делегацію Ради як повноважних представників і виразників інтересів незалежної України.
  18 січня Троцький поїхав з Бреста у Петроград для участі в обговоренні партійним керівництвом майбутнього переговорів, невдачу яких також необхідно було передбачити. Думки керівників більшовиків із приводу того, яку тактику виробити, розділилися. Ленін був за негайне підписання в ім'я «порятунку російської революції» сепаратного миру на умовах, які пропонувалися Німеччиною. Бухарін відкидав подібний вихід із становища. З його слів, це було б на руку німецькому імперіалізму, чиїм «пособником» ставала радянська держава. Таке рішення змусило б революційну державу піти на компроміси і поступки, від чого міг похитнутися престиж радянської влади. Бухарін виступав за революційну війну і «загальним захист російської землі та світового пролетаріату», що стало б новим стимулом до європейської революції. Під час першого голосування в ЦК прихильники революційної війни отримали явну перемогу над Леніним. Тоді Троцький запропонував компромісне рішення:
  прийняти декларацію про те, що Росія виходить з конфлікту в односторонньому порядку, не підписуючи миру, - пропозиція безпрецедентна в історії дипломатії. Ленін був проти, але це рішення здавалося йому кращим за бухарінське. Більшовики вирішили продовжити переговори, затягуючи їх як можна довше. У разі припинення переговорів було намічено спробувати варіант Грецького.
  26 січня Троцький повернувся до Бресту. І Природжений оратор, він пустився у словесні маневри. Німецькі військові почали тим часом втрачати терпіння. Делегації центрально-європейських держав підписали мирний договір із представниками Української Ради. Ті тут же попросили у Німеччини військової допомоги, щоб протистояти більшовикам, війська яких щойно увійшли до Київа. Це прохання послужило поводом для нового німецького вторгнення. Відтепер час грав проти більшовиків.
  10 лютого Троцький перериває переговори, заявляючи, що центральноєвропейські держави і Росія не знаходяться більше в стані війни. Через кілька днів ленінські побоювання підтвердилися і центрально-європейські держави почали широкий наступ від Прибалтики до України. 18 лютого ЦК зібрався для визначення лінії подальших дій. Ленін запропонував негайно послати телеграму в Берлін з проханням про мир. При голосуванні його пропозиції не вистачило одного голосу. Троцький, як і більшість тих, хто був проти, вважав, що треба почекати, поки розвернеться наступ, і подивитися на реакцію німецьких трудящих. Він думав, що явна агресія проти Радянської Росії, яка вийшла з війни і оголосила демобілізацію, повинна викликати революційні заворушення в Німеччині. Однак німецький пролетаріат, за словами Рози Люксембург, залишався «нерухомим, неначе труп».
  Увечері того ж 18 лютого, на фоні швидкого просування німецьких військ, які вже дуже скоро могли підійти до Петрограда, ЦК зібрався знову. Цього разу ленінська пропозиція перемогла і в Берлін була відправлена телеграма. Відповідь прийшла тільки через чотири дні, протягом яких німецька армія продовжувала просуватися вглиб країни. Уряд у розгубленості висунув лозунг революційного захисту вітчизни. 23 лютого німецькі війська були зупинені біля Нарви та Пскова. У цей день стали відомі умови Німеччини. Вони були більш жорсткими, ніж на переговорах у Брест-Литовську. У відповідь на протести ЦК і уряду Ленін пригрозив, що подасть у відставку, якщо на протязі двох діб, встановлених Німеччиною, не будуть прийняті всі умови. З березня у Брест-Литовську був підписаний договір. У порівнянні з 1914 р. територія Росії скоротилася на 800 тис. кв. км. Червона армія повинна була піти з України, Росії треба було укласти мир з Українською Радою, відмовитися від претензій на Фінляндію та Балтійські країни, віддати Туреччині Каре, Батум і Ардаган. На цих територіях проживало 26% населення, вироблялося 32% сільськогосподарської і 23% промислової продукції, 75% вугілля та металу. Крім того, радянський уряд зобов'язаний був виплатити значну репарацію (встановлену в серпні в розмірі 6 млрд. марок) і припинити революційну пропаганду в центрально-європейських державах.
  Після укладення Брест-Литовського договору в країні з'явилися дві опозиції: «ліві комуністи» серед більшовиків і ліві есери, які з 19 березня припинили всяку співпрацю з більшовиками. «Ліві комуністи», які об'єдналися навколо журналу «Комуніст», очолюваного Бухаріним, Радеком, Урицьким, а потім Оболенським та Смирновим, не були згодні із встановленням німецького диктату і вели кампанію за «революційну війну». Після підписання договору «ліві комуністи» заявили, що «ганебний мир» означає поступку «найменш передовим елементам пролетаріату і селянства», загрожує основним соціалістичним принципам. На їх думку, необхідні були більш жорсткі заходи: негайне упорядкування націоналізації, встановлення достовірно робітничого контролю, звільнення з підприємств усіх «спеціалістів»-некомуністів, спільна і колективна обробка землі. «Лівим комуністам» вдалося здійснити свої ідеї тільки відносно націоналізації. Коли вибухнув лівоесерівський заколот 6-7 липня 1918 р., «ліві комуністи» поспішили примкнути до партійної більшості і відмежуватися від бунтівників. Заколот лівих есерів став логічним кінцем їх опору більшовикам, який розпочався під час підписання договору у Брест-Литовську, і завершив собою тримісячну співпрацю з більшовиками.

Громадянська війна почалася в листопаді 1917 р. Після кількох днів збройних зіткнень, які спричинили сотні жертв, влада в Москві перейшла до більшовиків. У провінції за класифікацією Д . Кіпа, захоплення влади більшовиками відбувалося трьома способами. У містах і районах зі старими робітничими традиціями, де робітничий клас був відносно однорідний (Іваново, Кострома, шахти Уралу), Ради і заводські комітети ще до Жовтня складалися в основному з більшовиків. У цих містах революція виразилася просто в мирному узаконенні цієї більшості в нових революційних установах, наприклад у комітетах народної влади (місцевих варіантах ПВРК). У великих промислових і торгових центрах (Казань. Самара, Саратов, 1 Нижній Новгород), соціально менш однорідних і наповнених біженцями, в Радах переважали есери і меншовики. У жовтні там була створена більшовистська, друга влада, частіше за все на базі гарнізону або заводського комітету. Після недовгої боротьби ця влада брала верх, що не виключало надалі тимчасової участі меншовиків і есерів у місцевому управлінні. Нарешті, в середніх містах із слабо розвиненою промисловістю, але потужними торгівлею та сільським господарством (Курськ, Воронеж, Орел, Тамбов, Калуга, міста Сибіру), де більшовики були в явній меншості, місцеві Ради створювали антибільшовистські «комітети порятунку». Тут захоплення влади більшовиками супроводжувалося озброєними кривавими зіткненнями.
  Проте, через місяць після Жовтневої революції нова влада контролювала велику частину півночі і центру Росії до Середньої Волги, а також значне число населених пунктів аж до Кавказу (Баку) і Середньої Азії (Ташкент). Вплив меншовиків зберігався в Грузії, у багатьох невеликих містах країни в Радах переважали есери.
  Основними осередками опору були райони Дону й Кубані, Україна та Фінляндія (засновуючись на Декларації прав народів Росії, Україна та Фінляндія заявили про свою незалежність). У травні до них приєдналися частина Східної Росії і Західного Сибіру.
  Першою «Вандеєю» став бунт донського козацтва. Козаки різко відрізнялися від інших російських селян: вони мали право отримувати ЗО десятин землі за військову службу, яку несли до 36 років. У нових землях вони не мали потреби, але хотіли зберегти те, чим вже володіли. Було достатньо лише кількох невдалих заяв більшовиків, в яких вони таврували «куркулів», щоб викликати невдоволення козаків. Противники радянської влади зверталися до козаків в надії перетворити їх на своїх прихильників. Генералом Алексєєвим була створена Добровольча армія під командуванням генерала Корнилова. Після смерті Корнилова в квітні 1918 р. цей пост зайняв генерал Денікін. Добровольча армія складалася в основному з офіцерів. Взимку 1917/18 р. її чисельність не перевищувала 3 тис. чоловік (царська армія нараховувала в 1917 р. 133 тис. офіцерів). Переслідувана більшовистськими військами генерала Сіверса, обтяжена політичними діячами, що приєдналися до неї, журналістами, викладачами, дружинами офіцерів, Добровольча армія понесла великі втрати між Ростовом та Єкатеринодаром і врятувалася тільки завдяки тому, що в армії Сіверса збунтувалися козаки.
  10 квітня повсталі донські та кубанські козаки обрали генерала Краснова отаманом Великого війська Донського. Після переговорів з німцями, які захопили Україну, був укладений договір про постачання зброї для першої «білої» армії.
  У перші ж дні нової влади Українська Рада відмовилася визнати більшовистський Раднарком законним урядом країни, зажадала його заміни соціалістичним представницьким урядом і оголосила про незалежність України. На скликаному у Києві з'їзді Рад України прихильники Ради отримали більшість. Більшовики покинули цей з'їзд і в Харкові зібрали власний, який визнав себе єдиним законним урядом України і заявив про свою єдність із центральною владою у Петрограді. 12 грудня харківські більшовики усунули з Виконавчого комітету Ради представників інших партій. 6 тис. червоноармійців і моряків під командуванням Антонова-Овсієнко почали військові дії проти Української Ради. 9 лютого радянські війська вступили в «буржуазний» Київ. При цьому не обійшлося без «крайнощів». Рада попросила допомоги у центрально-європейських держав, з якими вона вела переговори про мир у Брест-Литовську. 1 березня німецькі війська увійшли в Київ, де була відновлена влада Української Ради, але під опікою окупаційної армії
  Третій фронт громадянської війни знаходився на Сході. Десятки тисяч чеських і словацьких солдат, відмовившись захищати австро-угорську імперію, оголосили себе військовополоненими у «російських братів» і отримали дозвіл добратися до Владивостоку, щоб потім приєднатися до французької армії. Згідно з договором, укладеним 26 березня 1918 р. з радянським урядом, ці 30 тис. солдат повинні були просуватися «не як бойовий підрозділ, а як група громадян, яка має в своєму розпорядженні зброю, щоб відбивати можливі напади контрреволюціонерів». Однак під час просування почастішали її конфлікти з місцевою владою. Оскільки бойової зброї у чехів і словаків було більше, ніж передбачалося угодою, власті вирішили її конфіскувати. 26 травня в Челябінську конфлікти перейшли у справжні битви і білочехи зайняли місто. Через кілька тижнів вони взяли під контроль багато міст вздовж Транссибірської магістралі, які мали стратегічне значення, такі, як Омськ, Томськ, Самара, Єкатеринбург. З цього часу могутня армія (па той час 30 тис. озброєних людей були великим військовим угрупованням на радянській території) перерізала життєдайну артерію, яка зв'язувала європейську частину Росії з Сибіром.
  Наступ білочехів отримав негайну підтримку есерів. Вони організували в Самарі Комітет з депутатів розігнаних Засновницьких зборів, який закликав селян до боротьби «проти більшовизму, за свободу». Казань, Симбірськ, Уфа прилучилися до них, однак мобілізація, оголошена Комітетом, продовжувалася недовго: населення не бажало служити в якій би то не було армії. Вдалося зібрати в народну армію не більше 30 тис. чоловік. Найбільш боєздатну її частину склали робітники Іжевського та Воткінського заводів, які повстали проти більшовиків і заявили про свою солідарність із Комітетом.
  8 вересня після кількох невдалих спроб Комітету вдалося скликати в Уфі конференцію опозиційних сил. На ній були присутні біля 150 делегатів, половина з них - есери. Були представники кадетів, три меншовики і члени групи «Єдність», близької до Плеханова. Делегати розділилися на дві групи. Ліве крило вимагало створення уряду, яке визнавало б Засновницькі збори і на нього спиралося; праве на чолі з кадетами наполягало, передусім, на створенні сильного колегіального органу влади, незалежного від яких би то не було виборних зборів. Суперечки продовжувалися два тижні - нарешті, перемогла друга точка зору. На конференції був створений Всеросійський тимчасовий уряд - колегія з п'яти членів, куди увійшли есери Авксентьєв та Зензінов - лідери Комітету, кадет Астров, генерал Болдирєв - помірних поглядів, і Вологодський - президент сибірського уряду, нещодавно створеного в Омську і набагато більш правого, ніж Комітет. Із самого початку колегія була приреченим на невдачу компромісом. 8 жовтня пала Самара, знову взята більшовиками, що остаточно ослабило позицію лівих. Вплив правих сил в Омську, навпаки, зріс. Вологодський зажадав повернення земель їх колишнім власникам. ЦК есерів різко засудив цю міру і порвав з колегією. 18 листопада 1918 р. адмірал Колчак і офіцери царської армії, що приєдналися до нього, скинули колегію. Роз'єднана і безсила демократична опозиція була поглинена військовою контрреволюцією.
  Крім трьох вже сталих більшовистських фронтів - Дону, України і Транссибірської магістралі, - на території, яка контролювалася центральною владою, вели боротьбу розрізнені підпільні групи, в основному есерівські. Вони діяли тими ж методами, як і проти царського режиму: їх арсенал як і раніше складався із замахів, страйків, терористичних актів. Найбільш активні противники нової влади об'єдналися в Союз захисту Батьківщини-матері і свободи на чолі із Савинковим. Ця організація була непрямо пов'язана з Добровольчою армією. 6 липня 1918 р. групи Савинкова захопили Ярославль (250 км від Москви). Потім, погодивши свої дії з наступом Добровольчої армії, групи Савинкова повинні були виступити на Москву. Але операція провалилася. Групам Савинкова довелося залишити Ярославль, де протягом двох тижнів вони здобули прихильність населення, яке боялося контрнаступу більшовиків.
  За радянськими офіційними даними, влітку 1918 р. в районах, що знаходилися під контролем більшовиків, через політику продрозкладки, яка велася продовольчими загонами і комітетами селянської бідноти, створеними в липні, сталося 108 «куркульських бунтів». Розверталася справжня партизанська війна, що свідчило про поновлення вічного конфлікту між двома суспільними силами, на які ділилася російська нація: село виступило проти міста, а місто - проти села. Після революції було стільки ж селянських бунтів, скільки й до Жовтня.
  24 червня 1918 р. ЦК лівих есерів, які різко виступали проти підписання Брест-Литовського договору і все більше критикували аграрну політику Леніна, вирішив «в інтересах російської і міжнародної революції» організувати ряд терористичних актів проти найвидніших представників німецького імперіалізму».
  Це рішення повинне було бути розголошене, «щоб в цій сутичці партія не була використана контрреволюційними елементами». Було постановлено «негайно приступити... до широкої пропаганди необхідності твердої, послідовної інтернаціональної і революційно-соціалістичної політики в Радянській Росії». Ліві есери - невиправні утопісти, вірні послідовники політичних переконань Лаврова, Бакуніна і терористичних традицій народництва, підготували замах на німецького посла в Москві фон Мірбаха. Він був убитий 6 липня лівим есером, співробітником ВНК Блюмкіним. Після цього есери безуспішно спробували здійснити державний переворот, арештувавши більшовистських керівників ВНК Дзержинського та Лациса. Оскільки не було попереднього плану дій, військові частини, вірні есерам, не виступили, продовжуючи охороняти ЦК своєї партії. Тільки одному загону з 20 чоловік вдалося захопити Центральний телеграф і відправити кілька телеграм у провінції, що припиняли дію всіх наказів, підписаних Леніним. Есери навіть не спробували захопити інші стратегічні пункти столиці і через кілька годин повстання було придушене. Більшовики віддали наказ про терміновий арешт усіх есерівських керівників і лівоесерівських депутатів з'їзду Рад, сесія якого проходила в цей час у Великому театрі. Марія Спиридонова була арештована, засуджена до одного року тюремного ув'язнення, але потім помилувана. Більшовики не наважилися спровокувати народне обурення надмірною суворістю по відношенню до винних у замасі на Мірбаха, схваленому народом. Більшовики скористалися повстанням, про яке, за деякими джерелами, Дзержинський був зазделегідь інформований, і вирішили позбутися есерів у політичному відношенні. їх газети були заборонені. На засіданні з'їзду Рад було дозволено залишитися лише тим есерам, хто погодився «категорично відмежуватися від своєї участі в подіях 6 і 7 липня». Багато які ліві есери дезавуювали свій ЦК у надії залишитися в Радах. На практиці їх участь у політичному житті звелася до мінімуму і через кілька місяців есерів видалили з усіх місцевих органів.
  Сили, опозиційні більшовикам, були дуже неоднорідні. Вони боролися як з більшовиками, так і між собою. Ліві есери не мали нічого спільного з прихильниками Савинкова, а самарський Комітет - з царськими офіцерами, які мали намір скинути омський уряд. Проте, влітку 1918 р. опозиційні групи, здавалося, об'єдналися і стали реальною загрозою для більшовистської влади, під чиїм контролем залишилася тільки територія навколо Москви. Україну захопили німці, Дон і Кубань - Краспов і Депікін, Ярославль - Савинков. Армія російського народу, зібрана Комітетом, займала територію аж до Казані, білочехи перерізали Транссибірську магістраль. 30 серпня терористична група (савінковського напрямку) вбила голову петроградської НК Урицького, а права есерка Каплан важко поранила Леніна. До внутрішньої опозиції додалася незабаром іноземна інтервенція.
  Ледве уклавши договір в Брест-Литовську, Німеччина тут же його порушила. У квітні німецькі та українські війська захопили Крим. У травні німці вступили в Грузію «на прохання грузинських меншовиків», які проголосили незалежність своєї республіки. Те, що в Грузії, як і на Україні, меншовики погодилися па введення німецьких військ, згодом стало мотивом для насильного придушення сепаратистських режимів центральною владою. У січні 1918 р. Румунія захопила п анексувала Бесарабію.
  Країни Антанти вороже піднеслися до більшовистського режиму. Вони були впевнені, шо «переворот» 25 жовтня був здійснений за сприяння Німеччини. Однак, відсутність альтернативної влади в країні і опір більшовиків щодо виконання німецьких вимог, висунених у Брест-Литовську, змушували їх деякий час зберігати нейтралітет по відношенню до нового режиму. Спочатку інтервенція переслідувала в основному антинімецькі цілі. Щоб перешкодити масовому наступу німців на заході, треба було будь-якою ціною зберегти Східний фронт. У березні 1918 р. в Мурманську висадилося 2 тис. англійських солдат із метою зірвати очікуваний німецький наступ на Петроград. Більшовистські керівники віднеслися до цього схвально, оскільки це могло обмежити експансіоністські прагнення Німеччини. Леніним була розроблена теорія «міжімперіалістичних протиріч», яка стала на кілька десятиріч одним із ключових положень радянської зовнішньої політики. 16 березня 1918р. Військова рада в Лондоні за пропозицією Клемансо ухвалила рішення про висадку японських військ на Далекому Сході. Перші японські з'єднання висадилися у Владивостоку 5 квітня, за ними пішли американські. Але якщо американців було всього 7500 чоловік, то японців - більше 70 тис. У Японії дійсно були не стільки аптибільшовистські, скільки експансіоністські наміри. Наприкінці літа 1918 р. характер інтервенції змінився. Війська отримали вказівки підтримувати аптибільшовистські рухи. У серпні 1918 р. змішані частини англійців і канадців, які повернулися з Месопотамії, вступили у Закавказзя, зайняли Баку, де за допомогою місцевих помірних соціалістів скинули більшовиків, а потім відступили під натиском Туреччини. Англо-французькі війська, які висадилися в серпні в Архангельську, скинули там радянську владу, потім підтримали омський уряд адмірала Колчака. Французькі війська в Одесі забезпечували тилові служби армії Денікіна, яка діяла на Дону. Американці, які прибули на Далекий Схід швидше для обмеження японських амбіцій, ніж для боротьби з більшовиками, взяли мінімальну участь в антибільшовистському хрестовому поході, який літом 1918 р. являв собою смертельну загрозу радянській владі.

Враховуючи складність ситуації, більшовики в найкоротші терміни сформували армію, створили особливий метод управління економікою, назвавши його «військовим комунізмом», і встановили політичну диктатуру.
  У жовтні 1917 р. в армії (в основному на фронті) нараховувалося 6,3 мли. чоловік, 3 мли. знаходилися в тилу. Солдати більше не хотіли воювати. Прийняття Декрету про мир і проведення демобілізації в розпал Брест-Литовських переговорів прискорили розвал збройних сил. Взимку 1918 р. декрет про створення Червоної Армії (28 січня 1918 р.) ще залишався на папері. У пової влади фактично не було армії. Для оборони столиці вона мала всього 20 тис. чоловік, з них приблизно 10 тис. складали червоноармійці. Оскільки проблема озброєного захисту влади вимагала негайного рішення, перед більшовиками постав вибір: або використати структури старої армії, яку вже почали демобілізовувати, або ввести обов'язкову службу робітників, розширюючи, таким чином, Червону гвардію і позбавити заводи робочої сили, або створювати озброєні загони нового типу із солдат-добровольців і обраних командирів. На початку 1918 р. був прийнятий останній варіант. Перші «червоні» збройні сили складалися з добровольців, що часто набиралися за сприяння профспілок. Що стосується червоногвардійців, близьких до заводських комітетів, то вони також поступово вливалися в Червону Армію. Аж до осені бої велися підрозділами набраних на швидку руку добровольців і червоногвардійців. Слабо озброєні, вони билися кожний із своїми ворогами: Червона гвардія - із «внутрішніми партизанами», а добровольці - з білочехамн та білою армією, відносячись з повним презирством до традиційної військової науки. Зростання опозиції і початок іноземної інтервенції виявили недостатність цих сил, і уряд повернувся до старої практики: 9 червня 1918 р. він оголосив про обов'язкову військову службу. Чисельність армії зросла з 360 тис. чоловік в липні 1918 р. до 800 тис. у листопаді того ж року, а потім до 1,5 млн. в травні 19 1 9 р. і до 5,5 млн. в кінці 1920 р. Проте, війна була настільки непопулярною серед солдат-селяп (деякі з них були призвані в армію ще чотири роки тому), що дезертирство прийняло масовий характер. За рік їх кількість досягла приблизно 1 млн. чоловік. Спроба створення демократичної армії з тріском провалилася. Народний військовий комісар, голова Реввоєн-ради (РВР) Троцький встановив жорстку дисципліну і став енергійно боротися з дезертирством. Він не зупинився навіть перед введенням системи заложників, коли за дезертира відповідали члени його сім'ї.
  Крім проблеми дезертирства, перед більшовистським керівництвом стояли ще два життєво важливих питання: спорядження і командування новою армією. Спорядження було зосереджене в руках апарату надзвичайного уповноваженого по постачанню Червоної Армії і Флоту (Нупостачарм), безпосередньо підлеглого Раді робітничо-селянської оборони, очолюваній Леніним. Вона відповідала за координацію дій фронту і тилу. Главою Нупостачарм був голова ВРНГ Риков. Паралельно він же очолював Промвоєнраду - спеціальний орган, який розпоряджався всіма військовими об'єктами, іде в 1920 р. працювала третина всіх робітників, зайнятих у промисловості. У 1919-1920 рр. Червона Армія була одночасно основним роботодавцем і основним споживачем у країні. Половина всього одягу, взуття, тютюну, цукру, виробленого в країні, йшла на потреби армії, роль надзвичайних органів постачання в економіці була визначальною. Для вирішення проблеми військових кадрів, за наполяганнями Троцького і всупереч запереченням «лівих комуністів», керованих Бухаріним, довелося звернутися до спеціалістів і офіцерів царської армії. Приблизно 50 тис. із них пішли на службу в нову армію. Частіше за все це були «окопні» офіцери, так само як і солдати, настроєні проти кадрових офіцерів - цвіту білої армії. У кожному підрозділі накази воєнспеців повинні були бути підписані політичним комісаром, призначеним партією і зобов'язаним стежити за виконанням наказів командування. Випадки зради були рідкими. Якщо восени 1918 р. воєнспеци становили 3/4 командного складу, то до кінця громадянської війни їх було вже не більше 1/3. За цей час десятки тисяч «червоних офіцерів» вийшли із солдат. У новому суспільстві, створеному після революції, служба в Червоній Армії була одним із основних способів просування соціальними сходами.
  В армії, передусім, вчили читати: мільйони безграмотних селян закінчили різні курси, створені в частинах. Там же вчили «правильно думати», засвоюючи основи пової ідеології. Армія була головним постачальником кадрів для комсомолу, який па третину в 1920 р. складався з колишніх військовослужбовців. Саме в армії більше всього вступали в партію: восени 1919 р. після проведеної ідеологічної кампанії в партію записалися 40 тис. чоловік. Більшість новоспечених партійців потім поповнила кадри радянської адміністрації, особливо в селах і невеликих містах. У 1921 р. біля 2/3 голів сільських Рад були з колишніх бійців Червоної Армії. Вони відразу ж починали нав'язувати своїм підлеглим армійський стиль керівництва. Проникнення військових у всі сфери культурного, економічного, соціального і політичного життя країни спричинило «огрубіння» (Р.Петібрідж) суспільних відносин.
  «Огрубіння» зачепило й економічні відносини. Після трьох із половиною років війни та восьми місяців революції економіка країни знаходилася в руїнах. З-під контролю більшовиків відійшли найбільш багаті райони: Україна, Прибалтика, Поволжя, Західний Сибір. Економічні зв'язки між містом і селом вже давно були розірвані. Страйки і локаути підприємців довершили розкладання економіки, породжене війною. Остаточно відмовившись від досвіду робітничого самоврядування, приреченого на невдачу в умовах економічної катастрофи, більшовики зробили ряд надзвичайних заходів. Вони продемонстрували авторитарний, нейтралістський державний підхід до економіки. У радянській історії сукупність цих заходів отримала назву «військового комунізму». У жовтій 1921 р. Ленін писав: «На початку 1918... ми зробили ту помилку, що вирішили зробити безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу».
  Той «комунізм», який, за Марксом, повинен був швидко привести до зникнення держави, навпаки, дивним образом гіпертрофував державний контроль над усіма сферами економіки. Після націоналізації торгового флоту (23 січня) і зовнішньої торгівлі (22 квітня) уряд 28 червня 1918 р. приступив до загальної націоналізації всіх підприємств з капіталом понад 500 тис. рублів. Відразу після створення з грудні 1917 р. ВРНГ, вона зайнялася націоналізацією, але спочатку експропріації проходили безладно, з ініціативи на місцях і частіше за все як репресивна міра проти підприємців, які намагалися чинити опір зловживанням робітничого контролю. Декрет від 28 червня був непідготовленим і кон'юнктурним засобом, його прийняли в поспіху, щоб піти від виконання одного з пунктів Брест-Литовського договору, де говорилося, що починаючи з 1 липня 1918 р. будь-яке підприємство, вилучене у підданих Німеччини, буде повернено їм у тому випадку, якщо це майно не було вже експропрійоване державою або місцевою владою. Такий прийом із націоналізацією («що йде за заздалегідь розробленому планом», як було телеграфовано радянському послу в Берліні, щоб додати декрету більше переконливості в очах німців) дозволив радянському уряду замінити передачу сотень заводів «справедливою компенсацією». До 1 жовтня 1919 р. було націоналізовано 2500 підприємств. У листопаді 1920 р. вийшов декрет, який розповсюдив націоналізацію на всі «підприємства з числом робітників більш десяти або більше п'яти, за умови використання механічного двигуна», яких виявилося біля 37 тис. Із них 30 тис. не фігурували в основних списках ВРНГ.
  Подібно декрету від 28 червня 1918 р. про націоналізацію, постанова від 13 травня 1918 р., яка надала широкі повноваження Народному комісаріату з продовольства (Наркомпрод), звичайно вважається актом, з якого почалася політика «військового комунізму». У ньому держава проголосила себе головним розподільником ще до того, як стала головним виробником. В економіці, де розподільні зв'язки були підірвані як на рівні засобів виробництва (різке погіршення стану транспорту, особливо залізничного), так і на рівні причинно-слідчих відносин (відсутність промислових товарів не спонукала селян збувати свою продукцію), життєво важливою проблемою стало забезпечення постачання і розподіл продуктів, особливо зерна. Перед більшовиками постала дилема: відновити подобу ринку в умовах економіки, що розвалювалася на очах або вжити примусових заходів. Вони обрали друге, оскільки були впевнені, що посилення класової боротьби в селі вирішить проблему постачання продовольством міста і армії. 11 червня 1918 р. були створені комітети селянської бідноти (комбіди), які в період розриву між більшовиками та лівими есерами (які ще контролювали значне число сільських Рад) повинні були стати «другою владою» і вилучити надлишки сільськогосподарської продукції у заможних селян. З метою «стимулювання» бідних селян (що визначалися як «селяни, що не використовують найману робочу силу і не мають надлишків») передбачалося, що частина вилучених продуктів буде поступати членам цих комітетів. їх дії повинні були підтримуватися частинами «продовольчої армії» (продармія), яка складалася з робітників і більшовиків-активістів. У кінці липня 1918 р. в продармії було 12 тис. чоловік (потім їх число збільшилося до 80 тис). З них добру половину складали робітники петроградських заводів, яких «заманили» оплатою натурою пропорційно кількості конфіскованих продуктів. Після розпуску цих загонів у кінці громадянської війни багато хто з учасників цієї кампанії пішов в адміністративний і партійний апарати і мало хто з них повернувся на заводи.
  Створення комбідів свідчило про повне незнання більшовиками селянської психології. Вони уявляли, згідно з примітивною марксистською схемою, що селяни були розділені на антагоністичні класи куркулів, середняків, бідняків і батраків. Насправді селянство, передусім, було єдине в протистоянні місту як зовнішньому світу. Коли прийшов час здавати «надлишки», в повній мірі виявилися громадський рефлекс сільського сходу: замість того, щоб покласти тягар поборів тільки на заможних селян, його розподіляли більш-менш рівномірно, в залежності від можливостей кожного. Від цього постраждала маса середняків. Виникло загальне невдоволення: в багатьох районах спалахнули бунти; на «продовольчі загони» влаштовувалися засідки - насувалася справжня партизанська війна. 16 серпня 1918 р. Ленін відправив телеграму всій місцевій владі, де закликав їх «припинити переслідувати середняка». Кампанія з продрозкладки влітку 1918 р. закінчилася невдачею: було зібрано всього 13 млн. пудів зерна замість 144 мли., як було заплановано.
  Проте, це не перешкодило владі продовжити політику продрозкладки до весни 1921 р. Декретом від 21 листопада 1918 р. встановлювалася монополія держави на внутрішню торгівлю. Вже з початку року багато які магазини були «муніципалізовані» місцевою владою, часто на прохання громадян, роздратованих до межі відсутністю продуктів і зростанням цін, причина яких бачилася їм у діях «спекулянтів» і «перекупників». У листопаді 1918 р. комітети бідноти були розпущені і поглинені новообраними сільськими Радами. Власті звинуватили комбіди в малоефективності і нагнітанні «напруженості» в селянському середовищі, в той час як новий режим потребував встановлення з усім селянством, оскільки воно постачало велику частину солдат для Червоної Армії.
  З 1 січня 1919 р. безладні пошуки надлишків були замінені централізованою і плановою системою продрозкладки. Кожні область, повіт, волость, кожна селянська громада повинні були здати державі заздалегідь встановлену кількість зерна та інших продуктів, в залежності від передбачуваного урожаю (який визначався дуже приблизно, за даними передвійськових років, оскільки тільки за ці роки була більш або менш правдоподібна статистика).
  Крім зерна, здавалися картопля, мед, яйця, олійні культури, м'ясо, сметана, молоко. Кожна селянська громада відповідала за своє постачання. І тільки коли все село їх виконувало, власті видавали квитанції, які давали право на придбання промислових товарів, причому в кількості набагато меншій, ніж було потрібно (в кінці 1920 р. потреба в промислових товарах задовольнялася на 15-20%). Асортимент обмежувався лише товарами першої необхідності: тканини, цукор, сіль, сірники, тютюн, скло, гас, зрідка інструменти. Особливо відчувалася нестача сільськогосподарського інвентарю. Що стосується оплати продрозкладки девальвованими грошима (до 1 жовтня 1920 р. рубль втратив 95%> своєї вартості по відношенню до золотого рубля), то це, природно, селян не задовольняло. На продрозкладку і дефіцит товарів селяни відреагували скороченням посівних площ (на 35-60%) в залежності від району) і поверненням до натурального господарства.
  Держава заохочувала створення бідняками колективних господарств (у жовтні 1920 р. їх було 15 тис. і вони об'єднували 800 тис. селян) за допомогою урядового фонду. Цим колективним господарствам було надане право продавати державі свої надлишки, але вони були такими слабкими (колективне господарство мало в середньому в своєму розпорядженні 75 десятин орної землі, які оброблялися приблизно півсотнею чоловік), а їх техніка такою примітивною, що ці колективні господарства не могли виробити значну кількість надлишків. Тільки деякі радгоспи, організовані на базі колишніх маєтків, забезпечували серйозний внесок у постачання першорядної важливості (призначені для армії). До кіпця 1919 р. в країні нараховувалося усього кілька сотень радгоспів.
  Продрозкладка, налаштувавши проти себе селянство, в той же час не задовольнила й городян. У 1919 р. за планом планувалося вилучити 260 млн. пудів зерна, але насилу було зібрано тільки 100 мли. (38,5%). У 1920 р. плай був виконаний лише па 34%. Городян поділили па п'ять категорій, від робітників «гарячих професій» і солдат до утриманців, враховувалося й соціальне походження. Через нестачу продуктів навіть найбільш забезпечені отримували лише чверть передбаченого раціону. Отримуючи півфунта хлібу па день, фунт цукру на місяць, півфунта жирів і чотири фунти оселедця (така була в березні 1919 р. норма петроградського робі пінка «гарячого цеху»), прожити було немислимо. «Утриманці», інтелігенти й «колишні» забезпечувалися продуктами в останню чергу, а часто і зовсім нічого не отримували. Крім того, що система забезпечення продовольством була несправедливою, вона до того ж була надзвичайно заплутаною. У Петрограді існувало щонайменше 33 види карток з терміном дії не більше місяця!
  За таких умов розквітав «чорний ринок». Уряд марно намагався законодавчо боротися з мішочниками. їм було заборонено пересуватися на поїздах. Місцеві власті та сили правоохорони отримали наказ арештовувати будь- яку людину з «підозрілим» мішком. Весною 1918р. застрайкували робітники багатьох петроградських заводів. Вони вимагали дозволу на вільне провезений мішків «до півтора пуду» (24 кг). Цей факт свідчив про те, що не одні селяни приїжджали потай продавати свої надлишки, не відставали від них і робітники, які мали рідних в селі. Всі були зайняті пошуками продуктів. Почастішали самовільні відходи з роботи (у травні 1920 р. прогулювали 50% робітників московських заводів), робітники кидали роботу і в міру можливості поверталися в село. Уряд протиставив цьому ряд заходів, символізуючих «нове мислення»: введення славнозвісних суботпиків (комуністичних субот) - «добровільна» праця у вихідні дні, розпочата членами партії, яка стала потім обов'язковою для всіх. Були вжиті такі примусові заходи, як введення трудової книжки (червень 1919 р.) з метою зменшити плинність робочої сили і «загальна трудова повинність», обов'язкова для всіх громадян від 16 до 50 років (29 січня 1920 р.). Найбільш екстремістським способом вербування трудящих була пропозиція перетворити Червону Армію на «трудову армію» і мілітаризувати залізниці. Ці проекти були висунені Троцьким і підтримані Леніним. У районах, що знаходилися під час громадянської війни під безпосереднім контролем Троцького, і раніше робилися спроби здійснити ці плани: на Україні були воєнізовані залізниці, а будь-який страйк розцінювався як зрада. Після перемоги над Колчаком 3-я Уральська армія стала 15 січня 1920 р. Першою Революційною Трудовою армією. У квітні в Казані була створена Друга Революційна Трудова армія. Результати виявилися гнітючими: солдати-селяни були абсолютно некваліфікованою робочою силою, вони поспішали повернутися додому і зовсім не горіли бажанням працювати. Залізничників, звиклих до того, що їх права захищає профспілка, дратувала необхідність підкорятися військовим. «Військовий комунізм», народжений марксистськими догмами в умовах економічного краху і нав'язаний країні, втомленій від війни і революції, виявився повністю неспроможним. Але надалі його «політичним досягненням» було уготоване довге життя.
  Роки «військового комунізму» стали періодом встановлення політичної диктатури, яка завершила двоєдиний процес, що розтягся на роки: знищення або підкорення більшовикам незалежних інститутів, створених протягом 1917 р. - ради, заводські комітети, профспілки), і знищення небільшовистських партій.
  Цей процес (до якого трохи пізніше додалася заборона на внутрішньопартійні фракції) проходив поетапно і різноманітно. Згорталася видавнича діяльність, заборонялися небільшовистські газети, проводилися арешти керівників опозиційних партій, які потім оголошувалися поза законом, постійно контролювалися і поступово знищувалися незалежні інститути, посилювався терор політичної поліції - ВНК, насильно були розпущені «непокірні» Ради (в Лузі і Кронштадті). Всі ці заходи проводилися іноді з ініціативи ВНК або її місцевих органів, іноді з санкції вищих партійних ешелонів. Але, загалом, вони завжди йшли в одному напрямку.
  Ми вже простежили за тим, як з'їзд Рад, а потім і його керівні органи були усунені від влади, як автономія і повноваження заводських комітетів підпали під опіку профспілок. У свою чергу профспілки, значна частина яких не підкорилася більшовикам (залізничники, листоноші, службовці, робітники шкіряних заводів), були або розпущені за обвинуваченням у «контрреволюції», або приручені, щоб виконувати роль «привідного ременя». Проблема незалежності профспілок від радянської держави була піднята на тому самому І з'їзді профспілок (січень 1918 р.), який завершився втратою незалежності заводськими комітетами. Більшовики завжди вважали «нейтральність» профспілок «буржуазною» концепцією. Оскільки новий режим «виражав інтереси робітничого класу», то, зі слів Зинов'єва, профспілки «поступово входять складовою частиною в загальний механізм державної влади, стають одним із органів робітничої державності, підкоряючись Радам, як історично даній формі диктатури пролетаріату». Той же з'їзд відкинув пропозицію меншовиків, які наполягали на праві на страйк, заявивши (ця теза повторювалася тепер на кожному кроці), що Республіка Рад - робітнича держава і було б абсурдним робітникам страйкувати протії самих себе. Трохи пізніше, щоб посилити залежність профспілок, більшовики поставили їх під прямий контроль партії. Всередині профспілок комуністи повинні були об'єднуватися в осередки, які підкоряються безпосередньо партії, і, отже, бути насамперед членами партії, а вже у другу чергу - членами профспілки. Ці дії проти незалежності профспілок зазнали суворої критики з боку деяких більшовиків, що організували так звану «робітничу опозицію» всередині партії.
  Що ж до небільшовистських політичних партій, то вони послідовно знищувалися різними способами. 28 листопада 1917 р. кадетів оголосили «ворогами народу». Ліві есери, які підтримували більшовиків до березня 1918 р.. розійшлися з ними по /двох пунктах: терору, зведеному в ранг офіційної політики, і Брест-Литовському договору, який вони не визнавали. Після трьох місяців «легальної» опозиції ліві есери спробували здійснити державний переворот (6-7 липня 1918 р.), який закінчився невдачею. Більшовики скористалися цим, щоб видалити лівих есерів з тих органів (наприклад, сільських Рад), де їх позиції були ще дуже міцними. Але, незважаючи на суди, амністію. потім нові арешти (в лютому 1919 і в березні 1921 р.), загалом доля лівих есерів виявилася менш трагічною, ніж інших партій. У 1921 р. всього лише 26 лівоесерівських керівників були розстріляні більшовиками, кілька десятків заслані, більшість же обернулася в «більшовистську віру» і багато з них почали працювати в НК.
  Інші есери ще в жовтні оголосили себе непримиренними ворогами більшовиків. Вірні своїм принципам, вони мали намір одночасно розібратися і з більшовиками, і з білими. Але це бажання здійснити було неможливо у зв'язку з крайньою слабкістю їх організації. Із складу ВЦВК Рад, на засіданнях якого есери зрештою погодилися бути присутніми, їх видалили (14 червня 1918р.) одночасно з меншовиками за «сівбу смути». Почалося переслідування, газети есерів були закриті. Від імені Засновницьких зборів, де есери були в більшості, вони спробували створити тимчасовий уряд (влітку - восени 1918 р. в Самарі, потім в Уфі). Але їхній план провалився, оскільки есери виявилися між більшовиками і монархічною контрреволюцією. Вони дуже боялися, «б'ючись з комуністами, мимовільно допомогти приходу до влади реакційної диктатури» (Л.Шапіро). Крах тимчасового уряду спричинив розвал партії есерів. Деякі з них, об'єднавшись навколо Вольського, відмовилися застосовувати проти більшовиків силу. За це вони дістали право видавати газету «Справа народу», заборонену в січні 1918 р. Ця «свобода» продовжилася дев'ять днів (20-28 березня 1919 р.). Велика частина есерів емігрувала разом з Авксентьєвим та Зензіновим. Після закінчення громадянської війни більшовики організували великий публічний процес над есерами (8 червня-25 липня 1922 р.), щоб покласти на них провину за замах на Леніна 30 серпня 1918 р. і довести, що, публічно відмовившись від озброєної боротьби в червні 1919 р., керівники цієї партії тільки прикривали свою істинну політику змов, тероризму і співпраці з білими. Практика «амальгами» в політичних процесах використовувалася не вперше в історії. 9 липня 1919 р. ЦК більшовиків закликав своїх активістів «викривати та арештовувати кадетів, меншовиків та есерів, спільно діючих проти радянського уряду, тобто в підтримку Денікіна».
  Меншовики, об'єднавшись навколо своїх керівників Дана і Мартова, спробували організуватися в легальну опозицію в рамках законності. Якщо в жовтні 1917 р. вплив меншовиків був незначним, то до середини 1918 р. він неймовірно зріс серед робітників (друкарі, металурги, працівники текстильної та хімічної промисловості). З літа 1918 р. меншовиків почали поступово видаляти з Рад. Проте, в січні 1919 р. їм вдалося обрати біля 60 делегатів (з 430) на II з'їзд профспілок. До 1921 р., незважаючи на арешти, заборону меншовистських газет і махінації на виборах, у них ще були представники в Радах. За винятком грузинських соціал-демократів, які порвали з іншою частиною і підтримували втручання союзницьких держав, лише б не допустити більшовистської інтервенції, основна частина меншовиків не займалася нелегальною діяльністю. На початку 1921 р. вони завоювали велике число прихильників у профспілках, пропагуючи заходи з лібералізації економіки, які потім були перероблені Леніним і ознаменували собою початок непу. У лютому - березні 1921р. більшовики провели останній наступ на меншовиків: за кілька тижнів було проведено 2 тис. арештів, в тому числі були арештовані всі члени ЦК. Десяти членам ЦК було дозволено виїхати за кордон, де вже знаходився Мартов, інші були заслані в Сибір. Що ж до анархістів, які один час разом з лівими есерами були «попутниками» більшовиків, то з ними вчинили, як із звичайними карними злочинцями. ВНК провів кілька крупномасштабних операцій проти трьох основних анархістських об'єднань («Голос труда» в Петрограді, «Вільний труд» в Москві і «Набат» на Україні). У Москві 12 квітня 1918р. внаслідок серйозних збройних конфліктів загонами ВНК було вбито біля 40 анархістів. Приблизно 500 чоловік зазнали арешту. Подібна ж операція мала місце в Петрограді 23 квітня. Українські анархісти продовжували опір: на Україні сталося велике селянське повстання під керуванням Махно.
  Напередодні жовтня Ленін говорив, що, взявши владу, більшовики її не упустять. Сама концепція партії, з березня 1918 р. званої комуністичною, не допускала розділення влади: ця організація нового типу вже не була політичною партією в традиційному розумінні, оскільки її компетенція розповсюджувалася на всі сфери: економіку, культуру, сім'ю, суспільство. За цих умов будь-яка спроба перешкодити партійному контролю за суспільним і політичним розвитком розцінювалася як саботаж.
  Правда, в конституції, прийнятій 10 липня 1918 р., не говорилося, що комуністична партія керує, управляє та відає всім державним апаратом; інші політичні утворення не заборонялися, але в 23 статті було записано, що, керуючись інтересами усього робітничого класу, РРФС'Р позбавляє окремих громадян і соціальні групи прав, які воші можуть використати па шкоду соціалістичній революції. Це узаконювало будь-яке свавілля влади. Проголошуючи в преамбулі знищення експлуатації людини людиною і встановлення соціалізму, при якому не буде ні розподілу на класи, ні державної влади, Конституція 1918 р. затверджувала рівність націй, обов'язковий для всіх труд і воїнську повинність, загальне виборче право. Однак вона ж створювала категорію знедолених «позбавленців», які не мали права голосувати і бути обраними. У цю категорію підпадали «тунеядці», священики, колишні «буржуї», «дворяни» і ті, хто отримував прибутки не тільки від своєї праці, - тобто багато мільйонів людей, які стали об'єктом всіляких підозр Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби із контрреволюцією, спекуляцією і саботажем (ВНК), вищої зброї здійснення волі пролетаріату, створеної 7 грудня 1917 р. за пропозицією Ф. Дзержинського, який став її першим головою. Спочатку ВНК задумувалася як орган розслідування і її репресивні заходи зводилися до конфіскації майна та продовольчих карток. Задача по організації такої поліції покладалася на місцеві Ради. Місцеві НК швидко привласнили собі право після короткого суду розстрілювати арештованих. Більшовистські керівники, і особливо Ленін, вітали зростаючий «народний терор», готовий захлеснути всю країну. «Треба заохочувати енергію і масовидність терору», писав Ленін 26 червня 1918 р. За роки громадянської війни чисельність ВНК збільшилася з 1 тис. чоловік у квітні 1918 р. до 37 тис. в січні 1919 р. Весною 1921 р. в її рядах нараховувалося вже 233 тис. чоловік. Декрет від 6 червня 1918 р. відновив смертну кару. Але чекісти не дочекалися цього закону, щоб розправитися із своїми політичними противниками. Правда, масовий характер страти придбали тільки після замахів на Леніна та Урицького ЗО серпня 1918 р. Ось тоді й почався справжній «червоний терор»: 3 вересня в Петрограді було розстріляно 500 заложників та підозрілих осіб. У вересні 1918 р. місцеві НК (приблизно 400) отримали від Дзержинського розпорядження, де уточнювалося, що у своїх діях, тобто обшуках, арештах і стратах. НК абсолютно незалежні, але після їх проведення чекісти повинні направляти звіти в Раднарком. Одиночні страти тепер в розрахунок не бралися. Звичайно ж, лютували не тільки чекісти, але й білогвардійці, які «вогнем і мечем» наводили свій порядок у «червоних районах».
  ВНК ввела два каральні заходи, які до революції в Росії не застосовувалися: взяття заложників і трудові табори - структура, яка отримала згодом величезний розвиток. Троцький першим приклав серйозні зусилля до створення таборів (наказ від 4 червня 1918 р.). Туди були поміщені білочехи, що відмовилися здати зброю. У серпні в Муромі та Арзамасі було організовано два табори для «провокаторів, контрреволюційних офіцерів, саботажників, паразитів і спекулянтів». 5 вересня 1918 р., в розпал «червоного терору», Раднарком схвалив створення таборів і визнав, «що необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх у концентраційних таборах». 15 квітня 1919 р. уряд своїм декретом схвалив цю структуру, в якому детально були розроблені умови примусової роботи в таборах, що знаходяться у веденні НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ). Функціонували два види таборів: одні були у веденні НКВС (туди прямували люди, вже осуджені трибуналом), інші -ВНК (там знаходилися «потенційні класові вороги», «ворожі елементи», «паразити», арештовані про всякий випадок в адміністративному порядку). Дані щодо кількості ув'язнених в таборах під час громадянської війни дуже неточні. Пошлемося на відомості самих репресивних органів. 1 січня 1921 р. в 107 таборах НКВС нараховувалася 51 тис. ув'язнених, в таборах ВНК - 25 тис. Один із керівників ВНК, Лацис, на сторінках «Ізвєстій» б лютого 1920 р. писав, що в 1918-1919 рр. політична поліція арештувала 128 тис. чоловік. 54500 з них були звільнені, 9641 - страчені. Цифри, без сумніву, одночасно занижені і перебільшено точні, тим більше, що сотні місцевих НК діяли без узгодження з центральним органом. Конквест, а потім Леггетт приводять цифру в 140 тис. жертв ВІІК за 1917-1922 рр., але й вона, зі слів Леггетта, залишається «дуже сумнівною».
  Рік 1919 був для більшовиків вирішальним. Вони створили надійну і постійно зростаючу армію. їх противники, активно підтримувані колишніми союзниками, об'єдналися між собою. Заколот адмірала Колчака (18 листопада 1918р.) поклав кінець безладним діям антибільшовистської коаліції, куди вже не входили есери. Колишні союзники вирішили уточнити цілі інтервенції: «ізолювати більшовизм - нове і жахливе явище... за допомогою санітарного кордону, який... примусив би його загинути від виснаження; створити центри союзницьких сил, навколо яких змогли б об'єднатися під егідою Антанти здорові елементи Росії з метою оновлення своєї країни».
  Протягом 1919 р. білогвардійці провели три грандіозних, але погано скоординованих наступи проти більшовиків, які контролювали центр Росії. У березні адмірал Колчак почав широким фронтом наступати від Уралу до Волги. Після перших успішних операцій, замість того щоб просуватися на з'єднання з арміями Денікіна, які наближалися до Саратова, і погодити свої дії з південними арміями, він вирішив наступати на схід і першим увійти в Москву. Це дало більшовикам можливість направити проти його військ свої ударні сили, щоб потім повернути їх проти білої армії, що рухалася з півдня. Розбитий Колчак вимушений був відступати в найважчих умовах, оскільки сибірські селяни повстали проти свого уряду, який підписав наказ про повернення землі колишнім власникам. І переслідуємий партизанами, Колчак був взятий у полон і розстріляний в Іркутську в лютому 1920 р.
  Почавши своє просування з Кубані, генерал Денікін внаслідок наполегливих боїв (кінець 1918-літо 1919 р.) зрештою, встановив контроль над переважною частиною України. Він зломив опір Петлюри, ватажка Української Директорії, яка захопила владу після відходу німців, і розгромив більшовиків, підтримуваних у той момент прихильниками анархіста Махно. У червні 1919 р., зібравши армію в 150 тис. чоловік, Денікін почав наступ на Москву по всьому 700-кілометровому фронту від Києва до Царицина. У вересні його війська дійшли до Воронежа. До столиці залишалося менше 400 км. У цей час війська генерала Юденіча виступили з боку Прибалтики. Цей наступ, підтриманий латвійськими та естонськими частинами, а також англійськими танками, було зупинено в кінці жовтня менш ніж в 100 кілометрах від Петрограда. Денікінські війська вимушені були залишити Орел і Воронеж. Червона Армія перейшла в наступ. Білі відступили до Криму, де Денікін передав командування армією (в якій залишилося менше 40 тис. чоловік) барону Врангелю, який чинив опір до листопада 1920 р.
  У кінці 1919 р. перемога більшовиків не викликала більше сумнівів. Іноземні війська поверталися додому: після повстання, піднятого 6 квітня в їх частинах, французи почали евакуацію з Одеси. 27 вересня англійці залишили Архангельськ. Восени 1919 р. інтервенти вимушені були піти з території Кавказу (в Батумі вони залишалися до березня 1921 р.) і Сибіру. Лише японці, які сподівалися зберегти позиції на Далекому Сході, не вивели звідти свої війська. За кілька місяців більшовикам вдалося поправити своє положення, яке серйозно похитнулося. Цей несподіваний успіх (великі держави були впевнені, що більшовистський режим протримається не більше кількох місяців) пояснювався не стільки здатністю більшовиків мобілізувати свої сили і створити досить надійну армію, скільки безупинними політичними помилками їх противників.
  У 1919 р., незважаючи на велику кількість дезертирів, Червона Армія стала реальною силою. Нею командували відомі воєначальники (Тухачевсь-кий, Фрунзе, Блюхер, Єгоров, Будьонний і багато інших), вона користувалася всіма економічними привілеями (країна насамперед годувала й одягала армію) і своїм стратегічним розташуванням в центрі країни, тобто єдиній її частині, де досить густа мережа залізниць дозволяла переміщувати війська на будь-яку дільницю фронту, щоб досягти тимчасової, але вирішальної переваги.
  Політичні прорахунки білих сил виявилися для них фатальними. Колчак і Денікін відмінили жовтневий декрет про землю, настроївши проти себе селян саме в той момент, коли ті були незадоволені більшовистським режимом і політикою продрозкладки. Але з двох зол - першого, що здавалося їм тимчасовим, і другого, що представлялося остаточним поверненням до минулого, селяни вибрали менше. У тилу колчаківської та денікінської армії почалася партизанська війна, яка серйозно ускладнила їх відступ. Крім того, білогвардійці виявилися нездатними на переговори з демократичною опозицією і помірними соціалістами. Були заборонені профспілки і про соціалістичні партії. Свавілля білих, при яких було звершено багато каральних операцій, особливо погромів (тільки в липні 1919 р. на Україні було організовано біля 50 погромів, направлених в основному проти євреїв), позбавило їх підтримки широких верств міського населення, які ніяк не бажали приєднуватися до більшовиків. Лозунг Денікіна «Росія буде великою, єдиною, неподільною» не залишав ніякої надії інородцям, прагнучим до автономії і незалежності. Союзники запропонували білогвардійцям падати фінам і полякам незалежність, а Прибалтиці і Кавказу автономію. Білі відмовилися від таких «операцій», що загрожували єдності «Великої Росії». Тому восени 1919 р. у вирішальний момент спільного наступу Денікіна та Юденіча вони втратили підтримку Естонії, Фінляндії і Польщі. Пілсудський, який чудово знав, що польські національні домагання напевно не будуть задоволені білими генералами, яким він міг би надати велику допомогу, вважав за краще чекати їх поразки, перш ніж почати наступ на радянську державу. Білі втратили й довіру кавказьких народів, готових задовольнятися статусом федерації. Упертість Денікіна, а потім Врангеля по відношенню до вимог козаків позбавило білих довіри і їх найбільш вірних союзників.
  На чолі білої армії стояли професійні військові, але нікчемні політики. Роз'єднані особистими амбіціями, вони обмежувалися єдиною непопулярною програмою - реставрацією старих порядків.
  Більшовики, навпаки, з надзвичайною спритністю оволоділи мистецтвом пропаганди в найрізноманітніших формах. Відкривалися курси політграмоти, там, де це було можливо, використовувалося кіно, по країні курсували агітпоїзди, мільйонними тиражами випускалися революційні плакати, листівки, брошури, газети, які розповсюджували ленінські ідеї. Іноземна інтервенція в підтримку білих дозволила більшовикам представити себе захисниками Батьківщини-матері: вони охороняли землі Росії від іноземних загарбників, спільники яких всередині країни могли вважатися тільки «ворогами народу».
  Крім цього, більшовики були сильні тим, що кожному, хто приєднався до них надавалася можливість увійти в новий державний апарат, який тільки створювався і відкривав принадну кар'єру в майбутньому суспільстві. За роки громадянської війни чисельність партії значно зросла (від 200 тис. в кінці 1917 р. до 750 тис. в березні 1921 р.). Звичайно ж, усі нові члени партії, наполовину робітники та солдати-селяни, та інші «різні» елементи (в основному дрібні службовці), не могли одразу отримати просування по службі. Однак паралельно з кардинальними змінами в соціальній сі рук турі партії (більшовистська «стара гвардія», яка складалася в основному з вихідців із «дрібної буржуазії» та інтелігенції, витіснялася народними і люмпен пролетарськими елементами різних політичних відтінків) зароджувалася нова, особлива система висунення. За роки громадянської війни для колишніх членів солдатських комітетів, делегатів Рад, активістів районних і заводських комітетів, червоногвардійців, профспілкових діячів, робітників, що перебували в «продовольчій армії», «червоних офіцерів» (в переважній більшості молодих людей, які вступили в партію) звільнилося багато вакансій в партійному апараті, політичній поліції, армії, громадських організаціях (профспілках), політичних і адміністративних установах (Радах). Цю тенденцію ілюструють два приклади. Перший стосується однієї групи петроградських робітників (2 тис. чоловік) - членів партії, влітку 1918 р. закликаних до «продзагонів». Що з ними стало через три роки? Тільки 22% повернулися па підприємства, лише 8% - в села, деякі (9%) відновили навчання, всі інші пішли па «адміністративну» роботу. Другий приклад такого переміщення-просування: згідно з частковим переписом комуністів в жовтні 1919 р., існувала дивна диспропорція між їх соціальним походженням і професійною діяльністю. 52% були вихідцями з робітничих сімей, 18% - з селян, 30% - іншого соціального походження; при цьому 11% залишалися робітниками, 3% - селянами, 25% служили в Червоній Армії, а 61% - знаходилися на «адміністративній» роботі.
  На початку 1920 р. тільки Врангель продовжував безнадійно битися в Криму. Вища рада союзницьких країн вирішила зняти економічну блокаду, ідо, проте, не означало відновлення торгового обміну з Радянською країною. До цього часу Фінляндія, Польща і Прибалтика отримали незалежність, а Грузія, Вірменія і Азербайджан збиралися від'єднатися. Підписавши в 1920 р, мирний договір з Естонією, радянський уряд спробував нормалізувати свої відносини з Польщею. Він запропонував Варшаві розв'язання питання про кордони, більш вигідне в порівнянні навіть із варіантом східних кордонів лорда Керзона після укладення Версальського договору, яким фактично санкціонувалося відродження польської держави. Однак ці пропозиції були відхилені. Глава польської держави Ю. Пілсудський сподівався відновити «велику Польщу» в колишніх кордонах (до розділів Польщі), щоб вона очолила об'єднання країн союзників, куди б увійшли Україна, Білорусь, Литва і райони мешкання козацтва. У квітні 1920 р., уклавши союз із Петлюрою, який переховувався в Галичині, польська армія окупувала Україну. Цю операцію підтримала Франція, яка мріяла про як можна більш сильну Польщу, що протистояла б Росії і 1 Німеччині. Поляки просувалися стрімко: 8 травня був взятий Київ. Однак Червоній . Армії вдалося оволодіти ситуацією, піднявши селян на боротьбу з вічними «гнобителями-феодалами» і, додавши війні патріотичного забарвлення. 13 червня поляки залишили Київ. У липні Червона Армія просувалася по 20 км. на день і до кінця місяця досягла лінії Керзона. Питання про те, чи переслідувати ворога на території Польщі, обговорювалося керівництвом партії. На відміну від позиції по Брест-Литовську, цього разу Ленін виступив за продовження революційної війни. Троцький був проти, вважаючи, що якщо війна стане визвольною для Польщі, то вона тільки укріпить авторитет Пілсудського. Ленін же сподівався, що звитяжний вступ Червоної Армії в Польщу спричинить повстання польського робітничого класу.
  Насправді Ленін розраховував на більше: революція в Польщі могла викликати революційні виступи в Німеччині. Довгоочікуваній і такій важливій німецькій революції можна було б допомогти силами Червоної Армії. Наприкінці липня 1920 р. радянські війська вступили на територію Польщі. У Білостоці Червона Армія підтримала створення Тимчасового революційного комітету, який складався з поляка Мархльовського і голови ВНК Дзержинського. Комітет звернувся до трудящих із лозунгом: «Земля - селянам, влада - Радам!» Революційний оптимізм більшовиків підігрівався багатообіцяючими фактами. Німецькі робітники Данцига - головного порту, звідки надходила західна допомога Польщі, - застрайкували, не бажаючи більше доставляти зброю польської армії, їх підтримали англійські докери. Цей пролетарський інтернаціоналізм, однак, різко пішов на спад, коли в середині серпня Червона Армія під командуванням Тухачевського і Будьоного перейшла Віслу і підійшла до воріт Варшави. Патріотичні настрої робітничого класу Варшави дозволили Пілсудському в останній момент мобілізувати 80-ти-сячну армію. Франція направила в Польщу в якості військового радника генерала Вейгана. Тепер Червона Армія сприймалася вже не як «пролетарська армія», а як загарбницькі війська заклятого ворога. Вантаж історії і націоналізму працював проти більшовиків всім своїм тягарем. Ситуація на театрі військових дій знову круто змінилася: Червону Армію витіснили з Польщі за кілька тижнів. Цього разу внаслідок перемир'я східний кордон Польщі проліг по лінії Керзона, що було для неї менш вигідно, ніж пропозиція Москви в 1920 р. Через кілька місяців цей кордон був узаконений мирним договором, підписаним у Ризі 18 березня 1921 р. Закінчення війни з Польщею дозволило Червоній Армії остаточно розібратися з останньою білою армією барона Врангеля, який, поки більшовики займалися «поширенням революції» на Заході, добився в Криму тимчасового успіху. Революція на Заході не вдалася, і розгром Врангеля в листопаді 1920 р. ознаменував собою кінець іноземної інтервенції, а потім і громадянської війни.
  У Росії перемогли більшовики. Правда, вони вважали, що така відстала країна зможе побудувати соціалізм тільки за умови його перемоги у великих капіталістичних розвинених країнах. З моменту краху 11 Інтернаціоналу і початку війни Ленін був переконаний у необхідності відновити Інтернаціонал, але на новій основі, порвавши з реформізмом. Каталізатором і трампліном для створення нової організації повинна була стати перемога більшовистської революції, яку більшовики вважали прелюдією до світової революції. У 1918 р. внутрішні задачі зміцнення пової впади і налагодження зв'язків, зруйнованих війною, а також ізоляція Росії ускладнили роботу з утворення Інтернаціоналу. Поразка у війні і революція в 1 Німеччині, створення Німецької комуністичної партії, підготовка до з'їзду в Берні партій II Інтернаціоналу - все це спонукало більшовиків терміново скликати 1 конгрес по заснуванню Комінтерну (6-9 березня 1919 р.). Незважаючи на заперечення німецького делегата Еберлейна, який висловився від імені своєї партії проти створення такої організації, вважаючи його передчасним (Німецька комуністична партія, вірна в цьому відношенні заповітам Рози Люксембург, убитої в січні 1919 р., побоювалася, що Інтернаціонал буде узурпований компартією Росії; Роза Люксембург багато разів критикувала її надцентралізовану структуру військового типу, стримуючу «творчу активність» маси і внутрішню демократію). 34 делегати (ЗО з них жили в Москві і працювали в комісаріаті закордонних справ, двоє - випадкові гості, і тільки у двох були мандати) більшістю голосів схвалили це рішення. На І конгресі Комінтерну до Виконавчого комітету були обрані в основному росіяни, українці та латиші. Виражаючи свою вдячність російському пролетаріату та його керівній партії, у своєму першому ж документі Комуністичний Інтернаціонал закликав всі трудящих чинити тиск на свої уряди, в тому числі революційними засобами, щоб ті припинили інтервенцію проти Республіки Рад.
  Якщо на І конгресі було тільки зареєстроване створення Комінтерну (II Інтернаціонал ніяк не міг відродитися), то на II конгресі, який проходив у Москві з 19 липня по 9 серпня 1920 р., панувала обстановка загального натхнення. Червона Армія наступала на Варшаву. Йшла побудова «нового світу». Конгрес проходив в месіанському очікуванні розквіту класової боротьби. Учасники конгресу (200 делегатів з 35 країн) вважали, що існують усі необхідні об'єктивні умови для світової революції. Єдине, чого не вистачало, - партій, здатних скористатися цими умовами і створити суб'єктивні передумови для її остаточної перемоги. Головною перешкодою на шляху до перемоги залишався вплив реформістів і соціал-демократів на робітничий клас. Тому основна задача II конгресу полягала в поглибленні розриву із соціал-демократією. Комінтерн повинен був стати бойовим органом міжнародного пролетаріату, єдиною комуністичною партією з філіями в кожній країні. Відчуваючи себе великими переможцями, Ленін і Троцький висунули двадцять одну драконівську умову для вступу в Комінтерн. Ці умови передбачали зміцнення єдності вчення, єдність дій і єдину владу даної організації, ядром якої як і раніше була Москва, але тепер положення Москви стало більш міцним, ніж коли-небудь.

На початку 1921 р. громадянська війна закінчилася, радянська влада зміцнилася. Однак положення в країні ставало все більш катастрофічним. Політика «військового комунізму викликала хвилю обурення в селі. Всередині самої партії намітився розкол. Навіть ті, хто знаходився в авангарді Жовтневої революції - моряки та робітники Кронштадта, і ті підняли повстання. Для нового ладу це було найсуворішим вироком.
  Експеримент «військового комунізму» був проведений на економіці, яка повністю розклалася, і привів до нечуваного спаду виробництва: на початку 1921 р. обсяг промислового виробництва становив тільки 12% довоєнного, а випуск заліза і чавуну - 2,5%. Створений у лютому 1920 р. центральний плановий орган (Держплан) і ВРНГ виявилися нездібними до крупномасштабного планування й управління. Значна частина начебто націоналізованих підприємств не піддавалася ніякому державному контролю, кожне підприємство діяло своїми силами, як могло, збуваючи свою мізерну продукцію на чорному ринку. Держава, яка привласнила собі монополію на розподіл, могла запропонувати селянам для «обміну» дуже мізерний асортимент промислових товарів. У 1920 р. їх вироблялося на суму 150 млн. руб. золотом. Ціна вирощеного зерна перевершувала цю суму в 20 разів, і складала менше 64% довоєнного рівня. Крайня нестача товарів, їх дорожнеча не стимулювали селянина виробляти продукти на продаж, тим більше що будь-які надлишки тут же вилучалися. У порівнянні з довоєнним періодом об'єм продуктів, що йшли на продаж, скоротився на 92%. Дроблення великих володінь, зрівнювальщина, що нав'язувалася сільською владою, руйнування комунікацій, розрив економічних зв'язків між містом (де вже не було ні робочих місць, ні продуктів) і селом, продрозкладка - все це призвело до ізоляції селянства і поверненню до натурального господарства. Замкнувшись у собі, селянство легше, ніж інші класи, пережило неймовірні соціальні потрясіння, породжені світовою війною, революцією і громадянською війною. Воно увібрало в себе міста городян, більшість з яких ще зберегли зв'язки з рідним селом. Після революції Росія виявилася більш аграрною і селянською, ніж до війни.
  Продовження політики продрозкладки, за рахунок якої державна скарбниця поповнювалася па 80%, було для селянства нестерпним тягарем (вона у два рази перевищувала земельні податки і виплати 1913 р.), і це як і раніше було головною причиною невдоволення в селах. У 1918 р. радянська статистика зареєструвала 245 селянських бунтів проти більшовистської влади. У 1919 р. цілі райони перейшли під контроль повсталих селян, організованих у загони, що нараховували тисячі, іноді десятки тисяч чоловік. Вони билися то з червоними (в білоруському Поліссі, в Поволжі), то з білими (в тилу Колчака, в Сибіру і на Уралі). Боротьба Махно спочатку проти білих, потім проти червоних була яскравим тому прикладом як по термінах (вона тривала майже три роки), розмаху (50 тис. партизан складали цілу армію), різнорідності соціального складу (серед бійців армії Махно були селяни, залізничники, службовці різних національностей, що населяли Україну, - євреї, греки, росіяни, козаки), гак і по своїй політичній анархістський програмі. «Ми за більшовиків, але проти комуністів», - говорив Махно. Це означало: за більшовиків, що схвалювали захоплення земель селянами, але проти комуністів, що вилучали надлишки, що насаджували колгоспи і забирали владу в свої руки, прикриваючись Радами. Махно вважав, що ніяка влада не може диктувати масі свою волю. Структура політичного життя повинна ґрунтуватися па існуванні вільних об'єднань, у всьому відповідних «свідомості і волі самих трудящих». Незважаючи на те, що Махно бився разом із червоними проти Петлюри, переслідував відступаючі війська Денікіна, відбивав наступ Врангеля, він був оголошений більшовиками поза законом. У серпні 1921 р., після виснажливих боїв, що тривали кілька місяців, Махно і залишки його армії перетнули румунський кордон.
  Після розгрому білих зникла загроза повернення великих власників. Селянські повстання проти більшовиків спалахували з новою силою. Взимку 1920/21 р. організувалися десятки «повстанських армій», в тому числі у Західному Сибіру, Тамбовській і Воронезькій губерніях. У січні 1921 р. селянська армія під керівництвом есера Антонова, яка нараховувала 50 тис. чоловік, захопила всю Тамбовську губернію. Програма цього повстання, прийнята в травні 1920 р. селянським губернським з'їздом у Тамбові, включала в себе повалення комуністичної партії, скликання Засновницьких зборів на основі загальних виборів, владу Тимчасового уряду, що складається з представників усіх партій та організацій, які боролися проти більшовиків, передачу землі тим, хто її обробляє, припинення продрозкладки, скасування розподілу народу «на класи і партії». У травні 1921 р. генерал Тухачевський, який раніше, в період радянсько-польської війни дійшов з Червоною Армією майже до Варшави, на чолі 35 тис. чоловік, посилених загонами спеціальних військ ВНК, що мали на озброєнні сотні артилерійських знарядь, броньовики і літаки, виступив па придушення антонівського заколоту. Червоній Армії знадобилося кілька місяців, щоб «утихомирити» область. «Виселяли» цілі села.
  Весною і влітку 1921 р. на Волзі вибухнув страшний голод. Після конфіскації попередньою осінню надлишків у селян не залишилося навіть зерна для наступного посіву, до цього додалися сильна засуха і руйнівні наслідки громадянських і «селянських» воєн. Незважаючи на прийняті (дуже пізно!) заходи створення Всеросійського комітету допомоги голодуючим і звернення до міжнародної допомоги (організованої «Амерікен Реліф Адміністрейшн «АГА»), від голоду загинуло більше 5 млн. чоловік. До цієї цифри потрібно додати 2 млн. померлих від тифу в 1918-1921 рр., 2,5 млн. убитих в першій світовій війні і мільйони жертв громадянської війни (за різними підрахунками, їх число коливається від 2 до 7 мли.).
  На початку 1921 р. положення в місті було не кращим, ніж на селі. Як і раніше дуже не вистачало продовольства. Наслідки неврожаю позначилися і в промисловості: продуктивність праці в деяких галузях знизилася па 80% в порівнянні з довоєнним рівнем. Багато які заводи закрилися через нестачу палива. У лютому 1921 р. зупинилися 64 найбільших заводи Петрограда, в тому числі Путилівський. Робітники виявилися на вулиці, деякі з них поїхали в рідні села в пошуках прожитку. До 1921 р. Москва втратила половину своїх робітників, Петроград - 2/3. У 1921 р. російський промисловий пролетаріат складав всього біля 1 млн. чоловік. 600 тис. фабрично-заводських робітників служили в армії, 180 тис. з них були убиті, 80 тис. перебували в «продзагонах», дуже багато хто почав працювати в «апараті» і органах нової держави.
  За роки громадянської вітай різко поменшало число міських жителів (які складали в 1913 р. лише 18% населення). Більшість із 2 млн. російських емігрантів були городянами. В основному це були люди із заможних класів старої Росії, а також представники вільних професій та інтелігенція - найбільш «європеїзований» прошарок російського суспільства. У 1917-1921 рр. великі міста не тільки спорожніли, але й змінилися по своїй соціальній структурі. Демографічні дані по Москві та Петрограду 1920 р. кажуть про зниження рівня економічної та культурної еліти, скорочення числа робітників, зменшення кількості торговців і ремісників і одночасно з цим про дивну виживаність таких маргінальних категорій, як лакеї, кур'єри, посередники та інші, яким було на руку пануюче безладдя і які наживалися на невеликих і великих операціях чорного ринку. Лише одна соціальна категорія дійсно збільшилася: стало більше державних службовців, оскільки основним роботодавцем була держава. До цієї категорії долучилася «робітнича інтелігенція», безліч дрібних чиновників із дореволюційних установ, а також представники колишніх правлячих класів, яким вдалося завдяки своїй освіті знайти роботу і хоч би тимчасовий притулок. Для більшовистського режиму ця категорія службовців була ненадійною через її «непролетарське» походження. Згодом воно стане для цих людей причиною великих прикрощів. Тавро з «колишніх» стерти було неможливо.
  У 1919-1920 рр. в партії почалися розкол і внутрішні розбіжності, які відображали розчарування багатьох більшовиків невдачею «військового комунізму». Після Жовтня партія значно збільшилася: іуди вступило багато тих, кого в 1918 р. журнал «Комуніст» визначив як «напівінтелігентів» (розсильні в лавках, секретарі, дрібні чиновники та інші), хто при старому режимі не міг навіть і думати про яку-небудь кар'єру і висунувся завдяки революції. Цей прошарок, як відмічалося в «Комуністі», грав роль консервативної соціальної групи, що з недовірою відноситься до робітничої маси. Щоб перешкодити притоці в партію елементів, які сприяють її «бюрократизації», на VIII з'їзді керівництво партії вирішило провести «чистку» своїх рядів. Кампанія «ідеологічного контролю» продовжувалася півроку. Біля 150 тис. комуністів (третина всього складу) або вийшли з партії, або були виключені (частіше за все за кар'єризм, політичну пасивність, незнання статуту і програми, пияцтво, віру в бога і за інші дії, «несумісні з чесним ім'ям комуніста»). На цьому ж з'їзді керівництво партії виробило принципи вступу в партію (діяли до кіпця 30-х рр.), згідно з якими прийняття в партію істинних пролетарів було єдиним засобом проти «бюрократизації» її апарату. Селяни були кандидатами «другого порядку», вступ інших було обмежено. У той же час керівництво усвідомлювало, що істинних пролетарів обмаль (Ленін і Бухарці довго розробляли тезу про «декласування» пролетаріату) і їхньої компетенції недостатньо, щоб займати відповідальні посади. Ця принципова проблема була частково вирішена в 30-і рр., коли внаслідок широкої кампанії професійного навчання робітників-комуністів чистота соціального походження почала відповідати рівню освіти, що дозволило найкращим бути одночасно «комуністами і фахівцями». Тим часом, незважаючи на чистку 1919 р., в партію продовжували вступати люди «непролетарського» походження. У березні 1921 р. робітники-комуністи становили тільки 40% членів партії (і то ці цифри завищені, оскільки кожний вступаючий старався приписати собі «істинно» пролетарське походження). Що стосується більшовистської «старої гвардії» (тобто тих, що вступили в партію до лютого 1917 р.), то вона ще займала більшість відповідальних постів, але складала менше 2% всіх комуністів (12 тис. із 750 тис).
  На фоні економічних і соціальних труднощів зростало напруження між робітниками, що жили як ніколи погано (на свою зарплату вони могли придбати тільки половину прожиткового мінімуму), і «добре нагодованими і добре одягнутими» керівниками. «Ми відчуваємо до них класову ненависть», писав у листопаді 1920 р. один робітник в «Петроградській правді». Розбіжності, що наростали всередині партії з 1919 р., проявилися до кінця 1920 р. Лідери першого опозиційного руху («робітнича опозиція»), профспілкові діячі Шляпников, Лутовинов і Кисельов, до яких прилучилася Коллонгай, зажадали передати управління промисловістю профспілкам, створити для цього на їх основі спеціальний виборний орган. На кожному підприємстві керівництво повинне були заснувати робітничі комітети, що підкорялися б тільки вищестоящому профспілковому органу. Така політика вела до ліквідації керівництва місцевих і центральних партійних органів. Однак в тезах «робітничої опозиції» не було статті, яка б указувала на те, що в майбутніх всемогутніх профспілках влада повинна належати не тільки комуністам, які в 1921 р. складали в профспілках меншину і впливом не користувалися. У них говорилося тільки про те, що робітникам надається право вільно обирати своїх представників з будь-яких партій.
  На відміну від «робітничої опозиції» Троцький прагнув, з одного боку, до найшвидшого злиття профспілок із державним апаратом, а з іншого - до введення так званої «виробничої демократії», ідея якої полягала в тому, щоб збільшити прошарок робітничої аристократії в рамках мілітаризованої промисловості, покликаний замінити бюрократію партійних функціонерів. 1а армійським зразком зміцнилися б центральна партійна влада і робітнича дисципліна, при цьому найбільш відданим рядовим комуністам давалася б можливість просунутися по службі.
  У серпні 1920 р. за пропозицією Троцького замість профспілки залізничників була створена Центральна транспортна організація Центран. Проти «поліцейської диктатури Центрану, який тероризує залізничників за допомогою буржуазних спеціалістів» (Зинов'єв), повстали не тільки профспілкові керівники на чолі з Томським і членами «робітничої опозиції», але й Зинов'єв, який на сторінках «Петроградської правди» розгорнув дискусію про свободи і необхідну демократизацію партії. Вій вважав, що час повернутися до принципу виборності всередині робітничо-селянської демократії. Такої ж думки дотримувалися з 1919 р. «демократичні централісти» па чолі з Оболенським, Сапроновим і Максимовським.
  Протягом трьох місяців (грудень 1920 - лютий 1921 р.) ці різні позиції були об'єктом безперервних публічних дебатів, що свідчило про розбіжності в керівництві партії. З питання про профспілки Ленін виробив компромісне рішення («платформа десяти»), що поставило па одну дошку «робітничу опозицію» і Троцького, якого критикували за те, що він допустив «виродження централізму і мілітаризованих форм роботи в бюрократизм, самодурство, казенщину».
  Напередодні відкриття X з'їзду партії, який повинен був початися 8 березня 1921 р., коли йшло обговорення всіх запропонованих платформ, сталася подія, яка остаточно вирішила долю всіх форм внутрішньопартійної опозиції: повстали моряки і робітники Кронштадта.
  У лютому економічне становище в Петрограді погіршилося: закрилися десятки заводів, хлібна норма робітників була знову урізана. Робітники вимагали можливості вільно запасатися продуктами в селі, не боячись бути арештованими як мішочники. Власті їм відмовили. Почалися демонстрації, потім страйки. 24 лютого партійні власті Петрограда оголосили надзвичайний стан і арештували всіх меншовиків, які ще знаходилися на свободі та есерів, запідозрених у підтримці робітничих заворушень. ЦК партії дозволив робітникам їздити в село за продовольством, що зняло напруження в Петрограді. Тим часом заворушення досягли Кронштадта. Ще влітку 1917 р. моряки цієї військової бази зарекомендували себе як найбільш неспокійний елемент більшовистської партії. У «липневі дні» вони в своїх діях пішли далі, ніж партійне керівництво. Спочатку вони були прихильниками терору, потім зблизилися з анархістами (деякі з них були родом з України, в топ час захопленої Махно) і почали критикувати «диктатуру більшовистських комісарів». 28 лютого 1921 р. екіпаж броненосця «Петропавловськ» проголосував за резолюцію, яка повинна була стати хартією повстання. Основними вимогами були: переобрання Рад таємним голосуванням із попередніми дискусіями та вільними виборами; свобода слова і друку на користь «робітників, селян, а також анархістів і лівих соціалістів»; звільнення всіх політв'язнів; зрівнювання пайків для всіх, крім «робітників гарячих цехів»; припинення насильних конфіскацій, вільний труд ремісників, які не використовують найманих робітників; для селян - повна свобода «робити із своєю землею все, що бажаєш... і вирощувати худобу, при умові, що вони не застосовують найману робочу силу».
  Ці вимоги, що виходили відразу від усіх соціалістичних і анархічних угруповань, а не від якої-небудь окремої партії, в якійсь мірі повторювали тези Зинов'єва, надруковані в «Петроградській правді». Дізнавшись про прийняття резолюції моряків «Петропавловська», у Кронштадт виїхав Калінін, голова ВЦВК. Його випровадили звідти під улюлюкання 12 тис. моряків, до яких приєдналася, щонайменше, половина з 2 тис. комуністів Кронштадта. Центральний Комітет партії поспішив затаврувати повстання, як контрреволюційну змову, підбурювану із Заходу білогвардійцями, керовану царським генералом і підтримувану кадетами, меншовиками та есерами. 2 березня бунтівники організували Тимчасовий революційний комітет, який повністю складався з матросів робітничого або селянського походження. Комітет очолив Петриченко - писар із «Петропавловська». Обидва військових комісари Кронштадта зазнали арешту, цим акти насильства обмежилися. Кілька військових офіцерів, які знаходилися на базі, не були згодні з Тимчасовим комітетом, і вже тим більше вони не стояли на чолі повстання, як затверджував ЦК партії. Офіцери хотіли б негайно встановити зв'язок із материком, щоб повстання перекинулося на столицю. Комітет із свого боку, наївно впевнений у правоті своєї справи, відмовлявся від застосування зброї, за винятком оборони у разі атаки. Радянський уряд направив Тимчасовому комітету ультиматум, в якому кожному, хто готовий був здатися, гарантувалося життя.
  Для партії ситуація була дуже серйозною. Заклик повсталих до «третьої революції», яка «вигнала б узурпаторів і покінчила б із режимом комісарів», міг бути з радістю підтриманий не тільки петроградськими робітниками, але й на Україні і в центрі Росії, де ще не були придушені селянські бунти Махно й Антонова. Троцький доручив генералу Тухачевському придушити повстання. Для того, щоб стріляти в народ, герой польської кампанії набрав молодих курсантів із військової школи, які не мали «революційного досвіду», і солдат із спеціальних військ ВНК. Військові дії почалися 7 березня, а через десять днів Кронштадт пав. Після захоплення морської військової бази репресій зазнали тисячі людей. Офіційний процес над ними так і не відбувся.
  Коли війська Тухачевського придушували кронштадтський заколот, у Москві почав роботу X з'їзд партії (8 березня 1921 р.). На з'їзд були винесені два найважливіших питання: перше - про заборону фракцій всередині партії (постанова з цього питання потім ще довго визначала політичне життя в СРСР), і друге - про заміну продрозкладки, яка три роки тяжіла над селянами, продподатком - мірою на перший погляд обмеженою, але наслідки якої було важко відразу передбачити і з введення якої почалася нова економічна політика (неп).
  Основоположні документи приймалися майже поспішно, в останній день з'їзду, після довгих дискусій про профспілки (представлення і обговорення заходів, що вводять неп, займають усього 20 сторінок із 330 в повному виданні стенографічного звіту з'їзду). Після з'їзду резолюція по продовольчому податку повинна була бути доповнена іншими економічними заходами. Один узаконював свободу внутрішньої торгівлі, інший - надання концесій приватним підприємцям. У травні 1921 р. було дозволено створювати дрібні приватні підприємства, в липні денаціоналізовувалися підприємства, де за наймом працювало менше 21 людини. Тільки за один рік більше 10 тис. підприємств було віддано приватним особам, що іноді були власниками, на термін від двох до п'яти років за 10-15% продукції, що вироблялися ними. Частина з них стали змішаними підприємствами з участю іноземних фірм. Робітники дістали право перейти із заводу на завод, зріс авторитет інженерів і технічних кадрів.
  Чи було введення непу викликано подіями в Кронштадті? Навряд чи. Ідея змінити політику по відношенню до селянства, про яку давно говорили меншовики, вже витала у повітрі. У кіпці 1920 р. Ленін в опублікованій згодом бесіді з Кларою Цеткін визнав «помилковість політики продрозкладки». 17 і 23 лютого в «Правді» з'явилися дві статті, де говорилося про можливість введення продовольчого податку, який натхнув би селян на збільшення посівних площ. Кронштадтський заколот і весняна сівба, що наближалася, прискорили прийняття рішення, яке, очевидно, обдумувалося протягом всього лютого. Можна легко пояснити обачність, виявлену Леніним, який вживав цих заходів «під шумок» і в кілька етапів. Серед комуністів вони не могли не викликати глибокого здивування. Так само як при укладенні Брест-Литовського миру, їм здавалося, що радянська влада відмовляється від своїх принципів і законності і що це веде до «реставрації капіталізму». Тисячі комуністів вийшли з партії. Звикнувши вважати примус єдиною можливою формою відносин з непокірливим селянством, нижні партійні чини, чия кар'єра почалася в армії, так і не змогли позбутися звичок, набутих ними протягом перших років радянської влади.
  Для Леніна нова економічна політика не була лише тимчасовою, кон'юнктурною мірою. «Знадобляться цілі покоління, - пояснював він на з'їзді, - щоб перебудувати сільське господарство і змінити селянську психологію». На його думку, досягти цієї мети можна було тільки через розвиток індустріалізації, електрифікації, кооперації, союзу робітників і селян. «Пролетаріат керує селянством, але цей клас не можна так вигнати, як вигнали і знищили поміщиків і капіталістів. Потрібно довго і терпляче і з великими позбавленнями його переробляти».
  Після чотирьох років революції і громадянської війни Ленін, здавалося, прийшов до поглядів, близьких тим, яких дотримувалися в 1917 р. майже всі марксисти, які сперечалися з ним, - до розуміння того, що для переходу до соціалізму необхідний час, що до перемоги соціалізму пройде не одна зміна поколінь. Оскільки форма держави є відображенням економічної ситуації, існування різних економічних укладів, визнане, нарешті, непом, повинне було, слідуючи марксистській логіці, привести до співіснування різних політичних формувань, що представляли б протилежні інтереси суспільних груп, особливо робітничого класу і селянства. Однак заміси, того, щоб зробити політичне життя більш демократичним, комуністичне керівництво посилило партійну диктатуру.
  Одним із перших наслідків введення непу стало остаточне знищення меншовиків, не із страху перед їх можливим опором новим заходам, а через те, що вони довели правильність своїх прогнозів і аналізу ситуації, оскільки вже давно вимагали введення такої політики.
  Неп сприяв появі опозиції серед самих комуністів: деякі заявили про «реформістський», навіть «буржуазний» ухил керівництва, що спонукало Леніна запропонувати з'їзду дві резолюції, які гарантували єдність партії. Згідно з першою, було потрібно негайно розпустити всі групи, утворені на власних платформах, під загрозою виключення з партії. В одній статті, що залишалася неопублікованою до жовтня 1923 р. цією резолюцією Центральний Комітет наділявся владою для здійснення цієї міри. Друга резолюція засуджувала погляди «робітничої опозиції», особливо на роль і місце профспілок. У резолюції говорилося: «Марксизм вчить, що тільки політична партія робітничого класу, тобто Комуністична партія, спроможна об'єднати, виховати, організувати такий авангард пролетаріату і всієї трудящої маси, який один спроможний протистояти неминучим дрібнобуржуазним коливанням цієї маси, неминучим... рецидивам професіоналістської вузькості або професіоналістських забобонів серед пролетаріату». Те розуміння ролі партії, яке Ленін сформулював у 1902 р., було зведене в ранг однієї із складових частий марксистського вчення. Положення «робітничої опозиції» ставали, таким чином, «антимарксистськими». Ці дві основні резолюції були прийняті майже без обговорення переважною більшістю за кілька годин до закриття з'їзду. Приголомшена їх несподіваністю, більшість членів «робітничої опозиції» проголосувала «за». Нав'язлива ідея зберегти єдність партії спонукала її керівників до всіляких компромісів і зречень.
  Після X з'їзду пішло згуртування партії, яке проявилося в повій «чистці», зміцненні влади і повноважень скороченого апарату, а також пильності, що зросла по відношенню до виникнення будь-яких політичних течій, які загрожували б єдності партії.
  З серпня 1921 р. всі члени партії повинні були пройти нову перевірку, що розтяглася на багато місяців, після якої біля чверті всіх комуністів виявилися виключеними з партії (в основному за тими ж причинами, що й під час «чистки» 1919 р.) або вийшли з неї за власним бажанням. У березні 1922 р. XI з'їзд прийняв чіткі правила прийому в партію, які змінювалися в залежності від соціальної приналежності вступаю чого: в партію легше всього було вступити робітникам, а селянам - легше, ніж «іншим». Незважаючи на ці заходи, партія не стала більш пролетарською за своїм складом: в 1922 р. приблизно 15 тис. робітників, незадоволених «буржуазним переходом» до непу, вийшли з її рядів. Як і раніше вступ в партію означав можливість зайняти новий пост в партійній адміністративній системі, в профспілках або іншій «громадській організації», і тому багато хто прагнув стати комуністами. Кордон між керівниками і підлеглими залишався нестабільним і відкритим. На фоні зруйнованої економіки, коли майже не створювалося нових робочих місць, весь час ріс «апарат», що підживлювався десятками тисяч демобілізованих військових. Під час громадянської війни і! партії встановився «командний стиль» керівництва, введений колишніми офіцерами і солдатами, які вважали, що вони просто «мобілізовані» па інший фронт. Стало звичним, що місцеве начальство призначається зверху. Низові організації, потребуючи керівників, відразу ж зверталися в спеціальні відомства ЦК, що займалися розподілом кадрів. З квітня 1920 р. по березень 1921 р. ці відомства зробили 40 тис. призначень па різні посади.
  Ця практика продовжувалася і в мирний час. Значно зросла роль Оргбюро, що відало всіма організаційними партійними питаннями, і Секретаріату, який контролював усі відомства Центрального Комітету. У Секретаріаті, створеному одночасно з Політбюро в березні 1919 р. під егідою Центрального Комітету, який складався спочатку з п'яти чоловік та міг ухвалювати термінові рішення, не дожидаючись чергового засідання ЦК, вже в 1921 р. працювало більше 600 чоловік. На чолі Секретаріату стояв Свердлов, потім Крестинський. Після XI з'їзду партії генеральним секретарем ЦК партії став Сталін, а Молотов і Куйбишев - його заступниками. Цей начебто формальний пост дозволяв Сталіну тримати під контролем усі посади і забезпечувати собі надійну підтримку в апараті. До розширення влади і компетенції апарату додався ще більш жорсткий контроль за низовими організаціями і поліцейський нагляд за членами фракцій, засуджених на X з'їзді. Правда, цей контроль ще не був довершеним, оскільки в березні 1922 р. не існувало докладного досьє на кожного комуніста. Позбавившись права голосу, «робітнича опозиція» вимушена була звернутися («Декларація 22-х», лютий 1922 р.) до Комуністичного Інтернаціоналу з висловленням заклопотаності «Диктатурою апарату», яка панує в робітничому і профспілковому середовищі, відсутністю «пролетарської демократії» в країні. Контроль над профспілками посилився: з грудня 1921 р. тільки досвідчені члени партії з великим стажем, що не перебували до цього ні в якій іншій партії, крім комуністичної, могли стати профспілковими лідерами.
  Вживання цих заходів завершило «перетворення більшовизму на державну структуру» (М. Ферро), яке почалося в жовтні 1917 р. розгоном інакомислячих політичних партій, позбавленням Рад їх повноважень, опікою над профспілками і заводськими комітетами. При такій жорсткій політичній диктатурі в нову систему, проте, проникала певна частина «маси», не настільки пролетарська, як цього хотілося б радянській владі. Така «колонізація» нових установ елементами плебсу, що різко відрізнялися від перших більшовиків, вплинула на саму природу радянської влади, на напрями і можливості розвитку, зберігаючи на час відкритими і нечіткими кордони між керівниками і керованими.