| Меню сайта |
|
|
 |
|
Історія соціальної роботи XVII-XX ст
| | 18.04.2019, 05:14 |
Серед багатьох рис, притаманних різним народам, спільними є насамперед співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, надати допомогу. Ці людські якості існують віддавна, змінюючи з часом форми й способи вираження. Вони притаманні і слов’янам.
Період церковної благодійності, що розпочався з прийняттям християнства у 988 році, - один із найтриваліших в історії Україні. Самобутній характер наших попередників формувався задовго до введення християнства в Київській Русі. У нашій країні християнство модернізувалося, пристосувало свої догмати до уявлень східних слов’ян про добро і зло, богів-покровителів й інші надприродні сили та земні явища. Вчення церкви про рятування душі, людинолюбство, справедливість, доброчинність, скромність було співзвучне зі слов’янською духовністю і сприяло поширенню цього вчення серед нашого народу. Християнство відіграло позитивну роль і в історичному розвитку нашого народу, у тому числі у поширенні благодійності. Таку саму місію виконували й інші релігії, що в тій чи іншій формі проповідували гуманістичне ставлення до бідних, нужденних. Так, іслам як один із п’яти своїх стовпів розглядає обов’язкову благочинність через спеціальний податок і милостиню. Саме тому Емерсон Ендрюс обстоював тезу про те, що “матір’ю філантропії є релігія”. [1, 42-43]
Із запровадженням візантійської релігії починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої – філософія любові до ближнього.
“Полюби ближнього твого, як самого себе” –ця формула визначала сутність вчинку індивіда. Основними об’єктами допомоги були хворі, жебраки, вдови, сироти. Виникли законодавчі акти, що регулювали соціальну підтримку різних категорій населення. До найдавніших правових документів такого роду належать статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого. З’явились нові суб’єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі.
Поширення християнства в Київській Русі
У розвитку процесу соціальної підтримки нужденних, на яку помітний вплив справляли князі, дослідники розподіляють два етапи. Перший пов’язаний з поширенням християнства в Київській Русі. Він умовно визначається періодом, що бере початок із часу хрещення Русі й до другої половини XIIст. – утворення князівств і поширення християнства на околицях східнослав’янських земель.
Характерною особливістю соціальної допомоги в Київській Русі було роздавання милостині всім, хто просить. Ніякі дослідження реальної потреби злидарів не проводились, оскільки це було заборонено вченням святих отців.
Існували три основні форми княжої благодійності:
1) роздавання милостині;
2) харчування при княжому дворі;
3) розвезення продуктів для злидарів.
Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко сприйняв звернені до душі людини положення релігійного вчення. Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир,за свідченням літопису, велів “усякому старцеві й убогому приходити на княжий двір, брати їжу, питво і гроші з казни”.
Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир у 996 р. видав Устав (або закон), в якому, згідно з релігійними настановами, доручив духовенству і церковним структурам опікуватися і наглядати за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких. Князь Володимир постановив разом із митрополитом Львом віддавати десятину з усього майна бідним, сиротам, немічним, престарілим та іншим категоріям нужденних. Князю Володимиру приписують заснування перших училищ для навчання дітей, богаділень, перших лікарень. В історичних пам’ятках згадуються й інші добродійні князі – Ярослав Мудрий, який уславився складанням першого письмового руського зведення законів – “Руської Правди”, Володимир Мономах, котрий, за свідченням сучасників, роздавав предмети першої необхідності обома руками. У створеному ним “Повчанні дітям” висвітлено теоретичні аспекти соціальної допомоги. Приводом для написання твору стала зустріч із послами від братів, які схиляли його приєднатися до міжусобної боротьби. Володимир відмовився порушити дану ним клятву і, залишившись наодинці, прочитав улюблену книгу Псалтир. Глибокі роздуми над подіями в державі через призму Святого письма лягли в основу його “Повчання”. У результаті вийшли грунтовні настанови, як жити відповідно до заповідей Божих, головними з яких є каяття, сльози і милостиня. Володимир Мономах закликав понад усе убогих не забувати, при першій нагоді годувати їх, за права вдів піклуватися..., милостиню творити не скудну (щедру), бо то є початок всякого добра.
Заповіт великого князя виконували і сучасники, і нащадки. Так, сестра його Ганна Всеволодівна, заснувала в Кієві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, а й вчила їх читати, писати, опановувати ремесла.
І все ж княжа благодійність у Древній Руси не переступила меж приватної опіки. Найважливішими її рисами були:
1. Княжа доброчинність грунтувалась на особистому бажанні правителя, а державної системи благодійності не існувало.
2. Участь в опіці була не обов’зком, а правом князя. Доброчинність існувала як риса, варта наслідування.
3. Допомога князів була епізодичною, не мала чіткої системи.
4. Княжа влада мирилася з фактом існування злидарства, дивлячись на нього як на необхідний, посланий Богом хрест. Сама при цьому виступала в ролі приватного благодійника.
У другій половині XII ст. княжа допомога і захист поступово витісняються монастирською і церковною опікою. В X-XIII ст. церковна практика допомоги бідним поширювалась не тільки через монастирі, а й через парафії. На відміну від монастирської допомоги, парафіяльна була більш відкритою. В ній зосереджувалось все общинне, громадське і церковне життя. Парафії не обмежувалися тільки наданням допомоги калікам, злидарям, вони здійснювали найрізноманітнішу підтримку бідних від матеріальної допомоги до виховання і перевиховання.
Проте благодійність у Київській Русі мала не лише позитивні сторони, вона в решті-решт, призвела до гострих соціальних проблем. Жебрацтво і злидарство розглядались у державі як свого роду необхідність; убогість, згідно з давніми уявленнями, входила у плани Господні, оскільки надавала можливість тим, хто подає милостиню, здійснити благодійну справу і тим самим полегшити своє існуваня на шляху до вічного спасіння. Такий погляд на злидарство сприяв розвитку професійного жебрацтва, що поступово розрослося до розмірів великого громадського лиха. Монастирі та княжо-боярські двори стали центрами, що приваблювали натовпи ледарів, які знаходили тут поживу. При багатих княжих дворах з’явилися навіть особливі групи постійних жебраків. [2, 16-17]
Тенденціі розвитку соціальної опіки в Київській Русі були перервані, як і суспільний розвиток нашого народу загалом, монголо-татарським нашестям, що виявилося тяжким випробуванням для його життєздатності. В умовах краху державності й чужоземного владарювання на перший план у збереженні та об’єднанні духовних сил народу об’єктивно висунулася православна церква. Вона стала водночас єдиним притулком для убогих, старців, немічних. Церква й монастирі перебрали на себе всі благочинні функції, користуючись тим, що татарські хани, особливо в перший період панування над Руссю-Україною, з повагою ставилися до духовенства, надавали ієрархам грамоти (ярлики ), звільняли церкви й монастирі від дані та поборів, залишали за духовенством турботу про тих, хто її потребував. [1, 44]
Незважаючи на велику шкоду, якої завдали Україні монголо-татарські спустошення, чужинські впливи, війни та чвари, традиції благодійницької діяльності, закладені з часів Київської Русі, не були забуті.
|
| Категория: ПСИХОЛОГИЯ,СОЦИОЛОГИЯ | Добавил: qreter |
| Просмотров: 474 | Загрузок: 7 | Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
| ПОИСК ПО САЙТУ |
|
ВНИМАНИЕ!!!
НАСТОЯТЕЛЬНО рекомендуем Вам воспользоваться функцией "ПОИСК ПО САЙТУ", для отображения и поиска необходимого и интересующего Вас материала |
|
| НОВОСТИ САЙТА!!! |
|
|
|
